Роберт Стівенсон - Викрадений

Пити його навчав містер Ріак (царство йому небесне!) і, безперечно, з добрими намірами; та, не кажучи вже нічого про те, що горілка підривала здоров'я хлопця, не можна було без болю в серці дивитися на цю нещасну безрідну істоту, як вона бреде по палубі, заплутуючись ногами, пританцьовуючи і верзучи якусь нісенітницю. Дехто з матросів сміявся, але не всі; інші ставали похмурішими від грозової хмари (згадуючи, можливо, своє власне дитинство і своїх власних дітей) і наказували йому схаменутися. Що ж до мене, то мені соромно було дивитись на нього. Мені й тепер часто з'являється вві сні ця нещасна дитина.

Треба сказати, що весь цей час віяв зустрічний літер і "Завіт" то злітав на хвилях угору, то стрімко падав униз, тому люк був майже завжди зачинений, і наша каюта освітлювалася тільки ліхтарем, що розгойдувався на бімсі. [9] Бімс — поперечна підпалубна балка. Роботи знаходилося багато для всіх; щогодини доводилось то напинати, то згортати вітрила; повсякчасне напруження відбивалося на настрої матросів, цілий день, з ранку до вечора, точилися сварки, а що мені не дозволяли ступити на палубу, то можете собі уявити, як набридло мені таке життя і з яким нетерпінням я чекав хоч якоїсь переміни.

Ця переміна сталась, як ви зараз почуєте; та спершу я повинен розповісти про мою розмову з містером Ріаком, який трохи підбадьорив мене в нещасті. Підстерігши його в сприятливій стадії сп'яніння (містер Ріак тверезим ніколи не заглядав до мене), я взяв з нього слово нікому не казати про нашу розмову і виклав йому свою історію.

Містер Ріак сказав, що моя розповідь схожа на баладу і що він зробить усе можливе, аби допомогти мені. Він обіцяв дати мені папір, ручку й чорнило, щоб я міг написати кілька слів містеру Кемблові й містеру Ренкейлорові, і запевнив, що, безперечно, з їхньою допомогою зможе вирятувати мене з біди і відновити в правах, якщо я розповів йому чисту правду.

— А тим часом, — підбадьорив він мене, — не журіться. Ви не перший у такому становищі, повірте мені. Багато хто з тих, що працюють на заморських тютюнових плантаціях, мали б сідати на коня біля дверей власного будинку, дуже багато! В житті всяк буває. Гляньте на мене. Я син лерда, майже склав іспити на доктора, і ось служу тут попихачем у Гозісена!

Я вирішив, що буде нечемно не спитати про його історію. Ріак голосно свиснув.

— Я її ніколи не мав. Люблю пожартувати, от і все! — З цими словами він вискочив з кубрика.

Якось близько одинадцятої години ночі матрос, що відбував вахту з містером Ріаком, спустився на хвилинку з палуби, щоб узяти свою куртку. І одразу ж по баку поповзла чутка, що "Шуен нарешті доконав його". Не було потреби називати ім'я: всі ми знали, про кого йшлося, та не встигли ще збагнути як слід, що сталось, і поговорити про подію, як знову відчинився люк і до нас трапом спустився капітан Гозісен. При тьмяному світлі ліхтаря він уважно оглянув койки, а потім, підійшовши прямо до мене, заговорив, на мій подив, досить лагідним тоном.

— Послухайте, хлопче. Ми хочемо, щоб ви прислуговували нам у кормовій рубці. Ви поміняєтесь місцем з Ренсомом. Негайно ж ідіть туди.

Поки він говорив, у люку з'явились два матроси з Ренсомом на руках; корабель у ту мить глибоко зарився провою у воду, ліхтар гойднувся і світло впало просто на обличчя хлопця. Воно було бліде як віск, на ньому застигла жахлива посмішка. Кров захолонула в моїх жилах, дихання спинилося, я немов скам'янів з жаху.

— Іди на корму, мерщій забирайся звідси! — закричав Гозісен.

Я прошмигнув повз матросів з хлопцем, що не говорив і не рухався, і вискочив трапом на палубу.

Саме в цю мить бриг із запаморочливою швидкістю розтинав довгу хвилю з пінявим гребенем. Вона навалювалась на нього з правого галсу, а зліва під дугуватою основою фока я побачив на заході ще досить ясну заграву.

В таку пізню годину це дуже здивувало мене; але на той час я знав надто мало, щоб зробити правильний висновок, що ми обпливли з півночі Шотландію і тепер були в чистому морі між Оркнейськими і Шетландськими островами, уникнувши небезпечних течій Пентлендської протоки. Проживши стільки часу ув'язненим у напівтемряві й не маючи ніякісінького уявлення про зустрічні вітри, я був певен, що ми вже пройшли півшляху або й більше Атлантичним океаном. Тому я тільки спочатку здивувався, що сонце заходить так пізно, а потім одразу ж перестав думати про це, побіг на корму поміж вітрилами, хапаючись за линви, і тільки випадково не впав за борт — урятував мене один з матросів, що завжди добре ставився до мене.