Збигнев Ненацкий: Операція «Кришталеве дзеркало»

Перекладено за виданням:

Zbigniew Nienacki, Worek judaszow, Warszawa, 1961

«26 квітня 1946 року

поблизу кляштора в

Домброві Р-ського

повіту знайдено

англійський парашут.

Незважаючи на

дотримання нами

таємниці, чутка про

знайдений парашут

розійшлася дуже далеко…»

(З рапорту повітового

управління держбезпеки в Р.)

ад ранок Альберт сів у купе, в якому їхала вродлива жінка у каракулевій шубі. Спершу він не звернув на неї уваги. За вікнами поїзда займався мокрий квітневий день, у купе стояла задуха від запаху махорки, під стелею жевріла маленька лампочка, кидаючи рожевувате світло на змучені дорогою обличчя пасажирів.

Коло вікна, поклавши щоку на яскраву обкладинку детективного роману, куняв опасистий ксьондз, певне, сільський священик, який їхав провідати родичів; з великого кошика, що стояв у нього під ногами, стирчала закривавлена індича шия. Навпроти ксьондза, розкинувши лікті на столику, сидів худий чоловік у рогових окулярах. Він невпинно щось жував: спочатку у віконній заглибині лущив кулаком лісові горіхи, потім витяг із портфеля круто зварені яйця, ковбасу, хліб, тепер смакував цукерки і шоколадки.

Він їв отак цілих чотири станції, дратуючи голодного Альберта.

У кутку, біля дверей, тулилися дві сільські перекупки, закутані в хустки; їхні кошики й пузаті клунки займали майже всі полиці. Російський солдат, другий сусід Альберта, димів їдкою махоркою.

Молода жінка в каракулевій шубі сиділа навпроти Альберта, поруч із бабами-перекупками. Вона підняла комір і заснула. Трохи згодом, не прокидаючись, жінка закинула ногу на ногу, поли шуби розгорнулися, спідниця задерлася, відкривши коліна, обтягнуті тонкими панчохами. Гладенькі, круглі й оголені, незважаючи на панчохи, вони мимоволі впадали у вічі; були так близько, що, простягти руку, можна було торкнутися блискучих панчіх. Несподівано жінка ворухнулась уві сні й зняла ногу.

Чоловік в окулярах, що сидів коло вікна, перестав жувати і, поглядаючи скоса на ноги жінки, з несподіваною граціозністю витер хусточкою мокрі губи. Ксьондз здригнувся, осовіло розгледівся по купе; в сірому напівмороці неможливо було відвести погляду від білих оголених колін, відтінених полами шуби і краєм чорної спідниці. Ксьондз витяг із кошика товстий бревіарій, [2] Бревіарій — молитвослов католицького священика. сердито смикнув червону стрічку закладки й зухвало вп'явся очима в жінку.

На вокзалі в С. молода жінка прокинулася, немовби після страхітливого сну. Нервовим рухом змахнувши з себе якісь видіння, вона поправила волосся, спідницю, глянула на годинник. Потім рвучко підхопилася з лавки й протиснулася до вікна.

— Душно тут, — сказала голосно.

Ксьондз прислужливо опустив вікно. Жінка подякувала йому легенькою усмішкою. Витягши з кишені шуби червону в білий горошок шовкову хустину, вона висунулася з вікна, вдихаючи холодне прозоре повітря. При денному освітленні її пухнасте волосся виявилося мідно-червоного кольору, а на блідому обличчі де-не-де проступали золотаві веснянки. Вона була дуже вродлива — з орлиним носом, маленьким ротом і таким білим лицем, неначе його ніколи не торкалися сонячні промені.

Поїзд рушив. Вітер підхопив краєчок її червоної хустки, тріпотів нею, куйовдив волосся.

— Холодно! — писнула котрась із перекупок.

— Зате здорово! — знехотя буркнув до них солдат.

Молода жінка нарешті відійшла од вікна. Солдат поквапливо зачинив його і широко всміхнувся, показуючи дорідні зуби.

І знову жінка закуталася в свою шубу, але вже більше не спала. Альберт відчував це, бачачи, як ледь здригаються її повіки. Вона сиділа на лавці боком, незручно повернувшись. Альберт здогадався, що жінка стежить за худорлявим чоловіком в окулярах. Той поводився досить дивно. Це вже не був безтурботний ненажера. Він раз по раз притискався обличчям до вікна, тривожно вглядаючись у густий сосновий ліс, що пробігав мимо поїзда. Окуляри немовби заважали йому, він зняв їх. Проте таких бистрих пильних очей не міг мати короткозорий чоловік.

Поїзд ішов усе швидше й швидше. Пронизливо деренчав старий вагон. Скрегіт ресор, дверей, вікон і зчеплень заглушав і поглинав усі інші звуки. Здавалося, що поїзд мчить у клекотливу прірву і за мить скотиться в неї. «Лечу назустріч смерті», — Альберт здригнувся. Йому стало так страшно, що він міцно вчепився руками в лавку, аби не закричати. Він спробував якнайшвидше відвернути свою увагу від цієї думки. В голові крутилися уривки англійських фраз, зворотів, слів. Нарешті він згадав свій улюблений фрагмент із байронівського «Манфреда» й заходився повторювати його по пам'яті. «Люблю пафос, як провінційний актор. А втім, чи не отаке нікчемне акторство саме й потрібне, щоб зіграти роль Альберта?» — подумав він.