Збигнев Ненацкий - Операція «Кришталеве дзеркало»

Під найближчим вуличним ліхтарем він зупинився й глянув на годинник. Часу залишалося ще дуже багато, і Альберт, борючися з поривами вітру, що налітали раз у раз, поволі рушив до міста.

Близько дванадцятої він уже йшов головною вулицею. Наддав ходи. Альберт уперше був у цьому містечку, проте досі він крокував так упевнено, немовби знав тут кожен камінь, кожен будинок.

Він зупинився на залізному мосту, перекинутому через невелику річку. Мрячив дощ. Світло поодиноких ліхтарів, здавалося, ще сильніше підкреслювало нічну темряву. Монотонно гули над мостом телеграфні дроти. Десь далеко в місті торохтіли по бруку колесами підводи.

Альберт чекав хвилин десять. Несподівано вулицю залило яскраве сяйво фар. Велика легкова машина поволі їхала через міст, смуги світла старанно промацували бруківку. Альберт нерухомо стояв над самісінькою брівкою тротуару. Машина безшумно зупинилась. Дверцята прочинилися, і за хвилю Альберт напівлежав у теплій темній кабіні.

Не доїжджаючи узлісся, машина повернула назад. Альберт відчув у руці два конверти. Один плоский, легенький, другий товстий, важкий.

— У першому рекомендаційний лист від прелата, [6] Прелат — у католицькій церкві почесна назва кардинала, архієпископа та єпископа. а в другому — долари, — звернувся до нього Міколай. — Грошей не дуже багато. І на більше не розраховуй. Перелічи, щоб потім не мав ніяких претензій, і розписку підпиши.

— Злидні,— промимрив Альберт. — За кого вони нас мають, Міколаю?

Обидва розсміялися.

Машина зупинилась на узбіччі дороги. Міколай увімкнув усередині світло, і Альберт уважно, час від часу послинюючи вказівний палець, перелічив банкноти.

— Ну от… — зітхнув він, ставлячи свій підпис на клаптику паперу.

Потім оглянув з усіх боків тонкий конверт із листом від прелата. Прочитав адресу. Застогнав.

— Ти знаєш, хто такі ці камедули?

— Не знаю, терпіти не можу церковних служників.

— Це найсуворіший чернечий орден. Вони складають обітницю мовчання. Ані слова за все життя, уявляєш собі!

— Ти приїхав сюди з Англії, щоб знайти «кришталеве дзеркало». Здається, в кляшторі є кілька видань шістнадцятого сторіччя, якісь щоденники того часу. Зрештою, я на цьому не розуміюсь. Хочу тільки тебе застерегти. В цьому кляшторі, напевно, не все гаразд — прелат дуже неохоче приготував для тебе цього рекомендаційного листа.

Міколай погасив лампочку, вимкнув фари. Автомобіль стояв па дорозі — темний, німий, тільки здригався від заведеного мотора.

— Ти пам'ятаєш, хто прикінчив штаб Перкуна? — тихо спитав Альберт.

— Нічний Дрімлюга.

— Тепер він працює швейцаром у тутешньому готелі.

— Ну й що?

— Він мене впізнав.

— Боїшся?

— Не корч дурня! — гнівно промовив Альберт. — Я не хочу, щоб мене знайшли, як Куртмана. Звичайно, боюся. Він упізнав мене, розумієш? Досить йому бовкнути про мене хоч би в повітовому УБ — і край!

— Перебільшуєш, — позіхнув Міколай.

— Ти хотів би опинитись у моїй шкурі? Перебільшую! І все-таки Дрімлюга має зникнути. Ще сьогодні вночі. Він упізнав мене о першій дня. Можливо, ще не встиг повідомити. Зробиш так, щоб його тут не було. Це мій наказ, розумієш?

— Ну, коли наказ…

Трохи помовчали. Міколай поклав руку на плече Альбертові. Той відповів йому усмішкою, яку Міколай навряд чи міг помітити. Проте, незважаючи на темряву, Альбертові здавалося, що він дуже ясно бачить обличчя товариша. Таке близьке, симпатичне обличчя з ніжним, наче в дівчини, рум'янцем на щоках. Він був на п'ятнадцять років старший за Міколая і ставився до нього, як до молодшого брата. Інколи Альбертові доводилося бути суворим, вимогливим, але в їхніх взаєминах завжди брало гору почуття дружби.

— Боюся, — несподівано сказав Альберт.

— Смерть не страшна. Це така вузенька смужка тіні, я читав десь. Переступаєш через смужку — і опиняєшся в зовсім іншому світі. А там тобі зовсім байдуже, що з тобою було досі.

— Не думав, що ти набожний.

— Я не набожний, просто так легше.

— Я бачив убитого Куртмана. Він лежав у лісі на вузесенькій стежці. Коли ми підійшли, хтось вигукнув: «Він же живий!» Але то ворушилась на ньому чорна густа маса мурашок. Вони виїдали очі, язик, губи… Ось чого я боюся, Міколаю!

Машина рушила, повертаючи до міста. Їхали поволі. Альберт і Міколай все ніяк не могли наговоритися.

— Як ми й домовились, я проїздитиму через міст кожного непарного числа, — сказав Міколай. — Якщо ти двічі не з'явишся, почну тебе шукати. Де?