Збигнев Ненацкий - Операція «Кришталеве дзеркало»

Несподівано заскреготіли гальма, вагон сильно струсонуло, з полиці на коліна Альбертові попадали розбухлі клунки перекупок. За вікнами полоснула коротка автоматна черга, десь поблизу, можливо в сусідньому купе, посипалося розбите скло. Почулися поодинокі, гучні гвинтівкові постріли. Поїзд різко стишував хід…

Молода жінка в каракулевій шубі кинулася до дверей. Ненажера трохи прочинив вікно й обережно виглянув назовні. Ніхто не помітив, як і коли в його руці опинився пістолет із знятим запобіжником. Він вистрілив тричі, майже не цілячись.

— Під лавки! Під лавки! — надсадно волав ксьондз, повзаючи серед клунків на підлозі.

Солдат блискавично схопив з полиці гвинтівку, клацнув затвором і теж примостився коло вікна. «Отче наш, що є на небесі…» — молилися перекупки, яким несила було втиснути свої огрядні тіла між труби, що перегороджували місце під лавками. Альберт скулився в кутку біля дверей, забарикадувавшись од вікна клунками.

Вибухнула граната. Потім ще одна. Майже безперестану строчили автомати. Раптом стрілянина вщухла, стало тихо.

Поїзд стояв у лісі, на низькому насипі. У відчиненому вікні безвладно лежало тіло ненажери. Голова, груди і руки звисали назовні. Альберт бачив тільки його ноги, що конвульсивно посмикувались. Поряд на лавці валялися рогові окуляри.

— Не підходити до вікон! — крничав хтось.

По гравію насипу рипіликовані чоботи, долинали гучні слова команди.

До купе вбігла жінка в шубі. На голові в неї знову була пов’язана червона в білий горошок хустина.

— Що? Що сталося? — хрипко спитав її солдат.

— Не знаю. Не знаю. Убитий? — майже нестямно промовила вона, з острахом дивлячись на мертве тіло у вікні.

— Рокита, Рокита напав! Це його місця… — долинув з підлоги глухуватий голос священика.

— «Діво Маріє, змилуйся над нами, господь з тобою», — голосно молилися баби.

У коридорі загупали кроки. В дверях купе зупинилося троє чоловіків з автоматами, в польських мундирах і конфедератках. Один із них — молоденький, з випещеними чорними вусиками, — обережно відсторонивши даму в каракулевій шубі й легенько вдаряючи кінчиком чобота по випнутих сідницях перекупок, торував собі дорогу до вікна.

— Готовий. Убек [3] Убек — працівник управління держбезпеки (УБ). — сухо ствердив він, схилившись над убитим.

Потім схопив мертвого за ноги і легко скинув його на насип.

Побачивши польські мундири й орли на конфедератках, солдат зрадів. Обличчя його розпливлося в широку усмішку.

— Ей ти, руський, ходімо, — поманили його пальцем поляки, виходячи з купе.

Солдат поквапився за ними, вдоволений, що зможе прислужитися. В коридорі у нього вирвали гвинтівку.

— Що таке? Що? — нервував він.

Але його повели до виходу, підштовхуючи дулами автоматів.

Кроки стихли, грюкнули двері вагона. За хвилину сухо вдарив пістолетний постріл. Пролунав пронизливий крик болю, що перейшов потім у хрипкий протяжний стогін, — його обірвали два нові постріли.

Молода жінка напівпритомно опустилася на лавку. На її білих щоках нервово здригалися м'язи.

Альберт відкинув клумаки, торкнувся жінчиної руки.

— Вам погано?

Вона заперечливо похитала головою. Прислухалася. Коридором знову йшли люди. Вони наближалися повільно, рипіли двері — напевно, оглядали кожне купе. Альберт сидів нерухомо, марно намагаючись заспокоїтися, опанувати себе.

Він почув, як у сусідньому купе вимагали документи. «Документи? Що їм скажуть мої документи? В них я Альберт, — роздумував він. — Якщо почнуть обшукувати, знайдуть пістолет і вколошкають мене, перш ніж я встигну зажадати, щоб вони провели мене до свого командира. А командир? Чи повірить він Альбертові?..»

Голосно сопучи, з підлоги підвівся ксьондз. На його чорній сутані виднілися сірі плями пилюки. Слідом за ним піднялися перекупки. Вони дивилися на нього благально, ніби віддавалися на його ласку. Ксьондз заходився обтрушувати сутану, та раптом крикнув і відразливо замахав рукою. Долоня його була закривавлена: кров капала із столика під вікном.

У купе заглянув знайомий уже молодик з чорними вусиками. Він був дуже гарний, з червоними, як у жінки, губами. Конфедератка хвацько сиділа в нього на маківці.

— Вас поранило, панотче? — стурбовано запитав він.

— Ні, ні. Це зі столика тече…

— Це убек так вам «услужив». Ну, нічого. Здох. А ви що за один? Устаньте! — наказав він Альбертові.

Альберт поволі підвівся з лавки. І в якусь мить устиг помітити, що молода жінка носком туфельки торкається високої халяви чобота вусатого молодика. Кров залила Альбертові лице. Він усе зрозумів… Несподіване пробудження, червона хустка, що тріпотіла на вітрі й була помітна здалеку, — це умовний знак, сигнал для когось.