Збигнев Ненацкий - Операція «Кришталеве дзеркало»

Проте її ніде не було. Може, вона вискочила з другого боку? Там стояв товарняк, і Альбертові важко було уявити, щоб така дама в тонких панчохах і модних туфельках змогла пролізти під товарним вагоном або перебратися через буфер та брудні ланцюги. І все-таки він вирішив повернутися в своє купе й виглянути на другий бік.

Поїзд рушив. «Вислизнула від мене, втекла», — закипала в Альбертові злість. Так легко пошила його в дурні. Навіть голосу її не запам'ятав. Йому це здавалося подвійною поразкою.

Повз нього пройшов начальник поїзда, заглядаючи в кожне купе і рахуючи вибиті кулями вікна.

— Що це було? Хто на нас напав? — запитав Альберт.

Той стенув плечима. Про це його запитували всі пасажири.

— Не знаю. Напевно, Рокита. У поштовому вагоні везли мільйон злотих. Вони дізналися про це, розвернули гранатами двері вагона, перебили охорону. Поквиталися, з ким хотіли. Гроші забрали.

— Скільки вбитих?

— Чоловік п'ять. Руські і кілька наших. Поляків, — швидко поправився він.

У купе на лавці все ще лежали залишені жінкою рукавички. Альберт глянув на них майже з ненавистю. Ксьондз кивнув йому зі свого місця і показав окуляри вбитого.

— Погляньте лишень. Це ж звичайні скельця. Він маскувався. О-о, навряд чи цей чоловік був справедливий…

Альберт усміхнувся.

— Справедливим, панотче, найчастіше доводиться маскуватися. Зрештою, може, це був Іуда?

Він узяв із лавки рукавички, мимоволі доскіпливо оглянув їх. Ксьондз дивився на нього з дедалі більшим страхом.

Сіявся дощ. Альберт поволі брів багнистою вулицею. Містечко з першої ж хвилини викликало в нього огиду. Він ішов повз похилені й руді від часу паркани, за якими виднілися сараї, склади, невеличкі фабрики. Звідти тягло гаром. Галуззя дерев і те було брудне, вкрите товстим шаром сажі. Альберт вийшов на головну вулицю, забудовану триповерховими будинками, претензійно стилізованими під старовину — з ошатними карнизами й тонкими решітками балконів. Улітку, в зелені дерев і листі дикого винограду, що вився по стінах, вони, можливо, справляли непогане враження. Тепер же дерева стояли ще голі, а сіро-зелені пагони дикого винограду, що чіплялися за стіни, скидалися на стрічки серпантину після свята.

Швейцар тутешнього готелю, діставши від Альберта добрячі чайові, швидко повернув йому вже заповнений бланк.

— Ні, ні. В номерах блощиці. Внизу нічний ресторан, гамірно. Я дам вам адресу. Розкішні, зі смаком умебльовані кімнати, ванна, гаряча вода. Але дорого, — додав він стишеним голосом.

Альберт підняв свої чемодани.

— Хлопчик вас проведе. Це трохи далекувато, за містом. Та наше місто маленьке, так що всюди близько, — тішився він своїм дотепом. — Ви мешкатимете в пансіонаті вдови Рачинської. Чоловік її, майор, загинув у таборі для військовополонених офіцерів у Німеччині й залишив їй шикарну віллу. Вона влаштувала там приватний пансіонат. Чудо, скажу я вам. Кращого не знайдете в усьому нашому місті.

«Звідкіля я знаю цей безживний і водночас такий услужливий голос? Оцю конячу фізіономію й зеленкуваті, з якоюсь шаленістю очі? Де я бачив цього чоловіка? Скоріше б прийшов той хлопчина та забрав мене звідси, — гарячково думав Альберт. — Де ж я його бачив? У кіно? На прогулянці? У в'язниці? На слідстві?»

Згадав. Цей швейцар — агент органів держбезпеки. Той самий агент, який допоміг прикінчити штаб Перкуна.

«Пропаду я в цьому клятому містечку, загину, як Куртман. Не встигну й кроку ступити», — думав Альберт. Він розумів, що повинен піти звідси, поки швейцар не впізнав його. Але не в змозі був поворухнутися.

А той розповідав далі, облизуючи губи:

— Вдова майора надзвичайно вродлива жінка. Вже немолода, правда, але красу свою зберегла. Роки тільки роблять ще привабливішою її красу і… тіло, — хихикнув він, а потім вигукнув з неприродною бадьорістю: — Груди в неї, скажу я вам, просто як у лебедиці!

«Грає! Впізнав мене, мерзотник!» — зрозумів Альберт. Тепер він згадав і кличку агента — Нічний Дрімлюга.

—І це дуже дивно, — розходився швейцар, — адже в неї ніколи не було дітей. А груди розбухали, хоч, так би мовити, залишалися дівочими.

«Впізнав мене», — остаточно впевнився у своїх підозріннях Альберт.

Шморгаючи носом і кашляючи, з'явився хлопчина в бахматому пальтечку. Дрімлюга урвав своє базікання.

— Ви, звичайно, розумієте, що пансіонат не зовсім легальний… — додав він уже серйозно.

Альберт знизав плечима і побрів за хлопцем. Він почував себе зовсім беззахисним. Його мучив голод, а спати хотілося так, що аж очі злипалися. У вітрині магазину він побачив сир, булки, масло, але в нього вже не було сили зайти й купити все це. Хлопчик узяв у нього чемодани. Альберт закурив.