Леонид Платов - Секретний фарватер

— Чого ви плачете? — спитав він. — Усе буде гаразд. Хіба ви не знаєте, що мене прозвали Щасливцем?

Він хотів заспокоїти її і простягнув руку, щоб погладити по щоці, і від цього руху проснувся. Але обличчя Вікторії, як і раніше, було перед ним. Сльози так і бриніли на її довгих віях.

— Чого ви плачете? — повторював він.

— Бо я рада, — відповіла вона не дуже логічно.

Але він зрозумів.

— Я був хворий і одужую?

— Ви були дуже хворі. А тепер вам треба мовчати і набиратися сил.

— Але чому ви тут?

— Мені дозволили вас провідувати. Ви в госпіталі, в Ленінграді. Усе, мовчи!

Вона затулила пальцем його рот. Звичайно, заради цього варто помовчати. Шубін щасливо зітхнув. А втім, зітхання можна було вважати поцілунком, найлегшим, найніжнішим у світі…

— Мені треба негайно побалакати з капітаном другого рангу Ришковим, — сказав Шубін того ж вечора.

Виявилося, що Ришкова в Ленінграді немає, дістав підвищення, поїхав на ТОФ. [19] ТОФ — Тихоокеанський флот.

— Тоді когось із розвідувального відділу флоту. Моє повідомлення дуже важливе й секретне…

Головний лікар сказав, що не дозволить хворому ризикувати своїм здоров’ям, і повернувся до Шубіна спиною. Шубін наполягав. Головний лікар нагримав на нього.

— Навіть ціною здоров’я, товаришу генерал медицинської служби! — кволо, але твердо промовив Шубін.

Довелося поступитись.

Розвідник прийшов. Шубін попрохав його сісти поруч з ліжком і нагнутися нижче, щоб не чути було сусідам по палаті.

Багато чого він уже забув, але основне із розмови в кают-компанії пам’ятав, немовби це гвіздком вбили в його мозок.

Розвідник ледве встигав записувати.

Повідомлення про “Летючого Голландця” зайняло близько півгодини. Під кінець Шубін почав робити паузи, шепіт його ставав напруженим, і до ліжка із заклопотаним обличчям підійшла медсестра, тримаючи напоготові шприц голкою вгору.

Нарешті, пробурмотівши: “У мене все!” — хворий стомлено заплющив очі.

Розвідника провели в кабінет до головного лікаря.

— Ого! — сказав головний лікар, побачивши блокнот. — Увесь списали?

— Майже весь.

Головний лікар здвигнув плечима.

— А що, товаришу генерал, — обережно спитав розвідник, — є сумніви?

— Бачте… — почав головний лікар. — Але прошу сісти…

Подовгу перебуваючи біля ліжка хворого і прислухаючись до його невиразного бурмотіння, головний лікар склав про події свою думку.

За його словами, Шубін галюцинував у морі. Він марив наяву. І це було, кінець кінцем, закономірно. Він зазнав великого нервового потрясіння, протягом довгих годин боровся зі смертю. Йому ввижалися обличчя підводників, вчувалися їхні скрипучі, як у чайок, голоси. А сам він — непритомний — гойдався на хвилях у своєму трофейному гумовому жилеті.

— Жилета на ньому не було, коли підійшли “морські мисливці”.

— Я припускаю, що він скинув жилет під кінець. Адже він був майже в нестямі. Кажуть, навіть плакав, коли його піднімали на борт.

Розвідник відзначив це в своєму блокноті.

— Не забувайте, — вів далі головний лікар, — що мій пацієнт мало не напередодні зустрів у шхерах загадковий підводний човен. Марячи, хворий згадував про це. Зустріч, безсумнівно, справила на нього дуже велике враження. Потім його збили на літаку, і він боровся за життя в бурхливому морі. Обидві події якось згрупувалися разом, дивовижно переплилися в хворобливій уяві і…

— Гадаєте, він і досі марить?

— Не зовсім так. Вважає своє давнішнє марення дійсністю. Він певен: те, що тільки приверзлося йому, трапилося насправді. Медицина знає аналогічні випадки.

Розвідник встав.

— Єсть, товаришу генерал! Я доповім начальникові про вашу точку зору…

Шубін, проте, не дізнався про цю розмову. Він був у важкому забутті. Зустріч з розвідником не минула для нього даром.

Знову обступили ліжко спотворені риб’ячі писки. Готліб підморгував із-за кофейника, Франц вищиряв свої щучі зуби. А біля верхнього одвірка розгойдувався дуже довгий, сумний Рудольф, котрого відспівували як мертвого в якомусь містечку на Дунаї.

І весь час вчувалася Шубіну монотонна, докучливо-протяжна мелодія на губній гармошці: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”

Іноді мелодію настирливо перебивали голоси чайок. Схоже було на скрип дверей. Шубін жалібно просив:

— Зачиніть двері! Та зачиніть же двері!

Його не могли зрозуміти. Двері були зачинені.

Він стомлено відкидався на подушки. Чому не змажуть завіси на цих клятих скрипучих дверях?..