Леонид Платов - Секретний фарватер

Шубін відчув, як поміст зникає з-під ніг. Маленькі хвилі пробігли по палубі, вода закрила її. Вона стрімко наближалася. Вежа бойової рубки провалювалася вниз, вниз і…

Шубін з силою відштовхнувся ногами і вигріб. Він був уже в воді. Довга тінь опускалася під ним дедалі нижче. Шубін ще раз судорожно вдарив ногами. Ним опанував страх, що його затягне в глибину.

Силует дуже повільно розтанув унизу.

І ось Шубін знову сам — наче й не був ніколи на борту “Летючого Голландця”…

Небо на горизонті поволі світліло. Отже, схід там!

Відповідно — північ у тій стороні, південь — у цій! Інстинкт самозбереження штовхав Шубіна на південь, далі від ворожих шхер.

Тільки б не сплив підводний човен!

Шубін поквапливо стягнув з себе взуття і комбінезон. Потім, відчувши волю рухів, зробив кілька швидких помахів і перевернувся на спину.

Над ним кружляв літак. Він то опускався до самої води, то стрімголов шугав угору.

Коли крила на крутому віражі усією площиною поверталися до світла, на них видно було червоні зірочки.

Зробивши кілька кругів, літак зник, але невдовзі повернувся. Рокотіння тепер стало дужчим і ніби роздвоїлося.

Шубін пошукав другий літак. Ні, шум моторів ішов з моря. Йому уявилося навіть, що він узнає цей шум. Невже “морські мисливці”? Але цього не могло бути. Це було б надто добре!

Здається, він плакав, коли товариші обережно піднімали його на борт, і Левко Ремез тремтячими руками підносив до його рота флягу.

Усе пояснювалося дуже просто.

Льотчик розвідувального літака, сполохавши підводний човен, помітив людину, що плавала в воді. Природно було припустити, що ця людина — з підводного човна, який щойно занурився. Льотчик поспішив навести на неї “морських мисливців” Ремеза, котрий був поблизу.

Так було врятовано Шубіна.

У Ленінград його привезли у важкому стані. Думали навіть — не довезуть. По дорозі його стало нудити, лихоманити. Потім він почав марити.

Ремез, з тривогою озираючись на друга, мчав що було моці.

Він зробив усе, що було в його силах, навіть більше того — “поборовся з неможливим”: упросив командира бази послати його третій, останній раз на пошуки, уже разом з розвідувальним літаком. І ось — знайшов друга, врятував! Невже не довезе?

Але він довіз. Тепер діло за медициною!

У госпіталі, проте, з сумнівом похитували головами. Запалення легенів і, мабуть, струс мозку. У всякому разі, нерви Шубіна зазнали непомірного навантаження.

Про перебування на борту підводного човна дізналися від нього в найзагальніших рисах. Дивом дивувалися, як міг він витримати і не виказав себе ні словом, ні жестом, хоча був уже хворий.

Тепер настала реакція.

Фантастичні образи низкою пропливали в мозку. Вони мчали стрімко, наче хмари над спіненим морем. “Вітер вісім балів або й десять”,— заклопотано прикидав Шубін. Хмари були зловісного кольору, багряно-коричневі чи фіолетові, і промені сонця падали з них, наче пучок стріл.

На морі коїлось щось дивовижне. Чайки сварилися між собою високими голосами, ганяючи футбольний м’яч по хвилях. А втім, який же це м’яч! Це — голова Пірволяйнена, з дрібними вищиреними кличками! Вона перетворювалася в одутле обличчя Гейнца. І ось уже Шубін сидить за столом кают-компанії, і риб’ячі писки витріщуються на нього з усіх боків.

“Для льотчика ви непогано розумієтесь на бурунах”, — багатозначно посміхаючись, казав Франц, і ті, хто сидів за столом, підіймали над головами склянки — чи то щоб почаркуватися з Шубіним, чи то щоб ударити його.

Нечутно проходила мимо Вікторія, і все зникало. Залишився тільки слабкий повів її духів.

Шубін впадав у забуття. Завжди поява стрункої жіночої постаті знаменувала в його кошмарах настання короткочасного відпочинку.

Однак Вікторія проходила, не дивлячись на нього. Він бачив її тільки в профіль. Милі пухнасті брови були насуплені, а палець вона тримала біля губів, немовби хотіла попередити, застерегти.

Інакше, між іншим, і не могло бути. Вони перебували серед ворогів і повинні були удавати, що не знають одне одного.

А час від часу крізь неугавний гомін розмови в кают-компанії пробивався її схвильований голос. Він був дуже тихий, цей голос, долинав немовби через густий туман чи дуже щільну воду… Але якось круглих немигаючих очей поблизу не було. Вікторія затрималась біля Шубіна. Обличчя в неї було таке стривожене і ласкаве, що все в душі Шубіна стрепенулося. І раптом він помітив, що вона плаче.