Марко Марчевский - Острів Тамбукту

— Романтика! — мовив містер Сміт, але вже не так впевнено.

— Книга строго наукова, сер. — заперечив Стерн. — Її автор — сучасник Магеллана. Опис острова зроблено із слів Магелланових матросів, йому можна вірити. Більше того: про існування Тамбукту знав сам Байрон. Прочитайте «Дон-Жуана»…

— Гаразд, гаразд! — посміхнувся Сміт. Останні слова капітана остаточно переконали його.

— Та навіть коли б такого острова й зовсім не було, — додав капітан, — ми тільки виграємо, якщо пощастить уникнути урагану.

— Роби, як знаєш, — махнув рукою плантатор.

Ми з капітаном піднялись на палубу. Яхта взяла курс прямо на південь. Хмарки на обрії швидко росли й мінилися: то вони були білі, а тепер стали похмурими, темно-синіми. Повіяв тихий вітерець, але враз ущух, мов сумне зітхання. Настала нестерпна задуха.

— Буде дощ. — звернувся я до капітана, який тривожно вдивлявся в каламутну синяву хмар.

— Дощ, кажеш? За годину-другу стихія розбурхається, як скажена; розколеться небо, і злива рине мов з відра. Та не дощу треба боятися. Урагану, сер! Розгуляються такі хвилі, яких ти зроду не бачив. Дай боже сили й нам, і бідолашній яхті!..

І справді, за якусь годину сонце сховалося за хмарами. Вода стала чорною. Блискавка роздерла пітьму, і океан на мить спалахнув, але грому не було. Над нами повисла загрозлива тиша. Це було затишшя перед бурею. Трохи згодом до нас докотився важкий гуркіт, неначе десь далеко-далеко, за обрієм, боролись велетенські страховиська. Новий подих вітру, мов зітхання, що вирвалося з грудей океану, приємно торкнувся мого спітнілого чола й надув паруси. Яхту хитнуло, спочатку злегенька, потім почало гойдати все дужче й дужче…

— Перший провісник, — сказав капітан і, повернувшись до Джоні, малого юнги, наказав йому залізти на велику щоглу й подивитись, чи отой темний клубок на горизонті, бува, не дим якогось пароплава.

Тільки тепер я помітив далеко попереду темну кулясту масу, схожу на клуби диму. «Коли б це був пароплав», — подумав я. Але голос юнги мене розчарував:

— Хмара!

Я глянув угору й остовпів: Джоні стояв на самій вершині найвищої щогли й гойдався разом з нею туди й сюди, неначе десятиметровий маятник велетенського годинника. Хвилі вже були чималі, і яхту то підіймало вгору, то знову кидало в безодню. Джоні літав у повітрі, мов птах, описуючи широку дугу, а глибоко-глибоко під ним бурхали пінясті хвилі, готові кожну мить поглинути хлопчика.

— Злазь! — гукнув до нього капітан.

Юнга швидко спустився вниз і підійшов до нас. Він був білий мов полотно.

— Новачок ще, але звикнеш, — поплескав його по плечу капітан.

В очах у Джоні спалахнули іскорки: хлопець був гордий, що сам капітан похвалив його за сміливий і небезпечний вчинок.

Несподіваним поривом вітру мене так штовхнуло, що я ледве не впав. Яхта піднялася високо вгору, заскрипіла і стрімголов полетіла вниз. Пролунав оглушливий тріск — це судно грудьми вдарилось об воду, і гребняста хвиля, грізно ревучи й пінячись, накрила носову частину яхти. Та за хвилину гострі груди корабля знову піднялись над хвилею і розрубали її навпіл.

— Починається! — вигукнув капітан і наказав юнзі й помічникові опустити паруси.

Мені його накази здавалися надто лаконічними й незрозумілими: «Штурмовий трисель!», «Клівер!», «Грот!» Так звались різні паруси. Але Джоні з помічником повара чудово розуміли капітана, швидко опускали паруси і міцно прив'язували їх до щогл.

Це був ураган страшної сили. Небо щільно затягло чорною хмарою, довкола стало темно, як уночі, хвилі дедалі більшали. Один з парусів середньої щогли, який, певно, був погано прив'язаний, раптом напнувся, вітер засіпав його, роздер і шпурнув у море, мов непотрібну ганчірку. Капітан кинувся до інших парусів, але вони були згорнуті, мов солдатські шинелі, і міцно поприв'язувані до щогл.

Океан скаженів; хвилі пінилися, з оглушливим тріском налітали на яхту, немовби гралися з нею. Вода під нами вирувала й кипіла, як у велетенському казані, розжареному пекельним вогнем. Ухопившись за грот-щоглу, я з жахом дивився на стихію. Вали котились один за одним, люто накидаючись на яхту, але суденце, підкоряючись керму, яке міцно тримав у дужих руках Пітер, мужньо відбивало їхні несамовиті атаки… Ураган кожну мить міг відірвати мене від щогли і кинути в безодню. В інтервалі між двома хвилями я кількома стрибками дістався до дверей кают, але вони були замкнені. Тоді я згадав про каюту на капітанському містку й побіг туди. За мною — я добре чув — мчала велика хвиля. «Якщо наздожене, — промайнуло в голові, — змиє з палуби, мов трісочку, і тоді — кінець…» Хвиля й справді наздогнала мене, залила по самі груди, але я вже тримався за поручні містка. Як тільки хвиля відкотилась, я вскочив у каюту й зачинив за собою двері.