Чого-чого, а такого маневру білогвардійців ніхто з деміївців не чекав. Вони аж позводились на повен ріст, здивовано дивились услід кіннотникам, що хутко долали коротку відстань до лісового масиву. Ще б пак! Там же беззахисний хлопчисько, а з ним геть усі гужові та верхові коні, втрата яких означала б для загону негайну і повну поразку…
… Василько провів коней через низенький колючий сосняк, вийшов на галявину з одинокою кучерявою грушею й зупинився під нею, роздумуючи: чи тримати коней ось тут, на відкритій місцині, чи загнати їх в гущавину, де хоч і надокучатиме мошкара, а все-таки буде безпечніше. Так і вирішив — забрів з табуном у зарості ліщини, зв'язав повід усіх коней докупи, прислухаючись, що ж воно коїться там, за стіною лісу, на дорозі, де лишилися його старші побратими віч-на-віч з ворогом.
Тах-тах-тах — це б'ють стрільці Суходола.
Тра-та-та-та-та — а це припадає до кулемета Андрій Цибуля…
Раптом Василько аж присів з несподіванки: щось недалеко загуло, затупотіло, наблизилось до лісової хащі, затріщало в посадці, і на галяву вигулькнуло десятків зо два денікінських кавалеристів.
— До мене всі! — запально крикнув здоровань. «Мабуть, командир», — здогадався Василько, крізь гущінь зелені розглядаючи небажаних гостей. Вершники негайно збились кільцем навколо молодика в кошлатій бурці. Довкола запахло потом розігрітих коней. Василько лівою рукою розвів гілля ліщини, правою ж мимоволі поліз у пазуху й намацав теплу від тіла гранату, яку, щоб не так було страшно в лісі, непомітно прихопив з воза Цибулі.
Скакуни білогвардійців відсапались після шаленого гону й почали щулити вуха, прислухаючись до навколишнього гуркоту. Зненацька, либонь, учувши Василькових коней, всі як один насторожились у бік густої темно-зеленої ліщини. Це помітили білогвардійці й стривожились. Почали мовчки переглядатись між собою. Василько по цьому миттю збагнув, що його схованку ось-ось буде виявлено. Хлопчик рвонув запобіжну чеку й щосили кинув гранату на галявину. Вона впала якраз під ноги спішеному командирові. Денікінець ще встиг руками навхрест загородити лице, а потім знизу сліпуче гухнуло, відірвало від землі денікінця, збило з ніг кількох коней разом з вершниками, і грімкотливим колом розійшлася по гаю луна. З розлогої груші сипонуло листя, а в ліщині, злякані вибухом, шарахнулись Василькові коні, затупотіли ногами. Немов вихор підхопив рештки ескадрону, і вершники, забувши про все на світі, сипонули хто куди.
… Трохим Казимирович, тільки-но денікінці зникли в гайку, дав наказ бійцям зайняти вогневі позиції з іншого, ближчого до лісу, боку дороги.
Всі чекали на те, що кіннотники отямляться після невдалої атаки, перегрупуються і звідти знову ринуться лавиною на загін.
Аж тут з лісу долинув гучний звук вибуху, над верхів'ями дерев з'явилась ледь помітна хмарка диму, а згодом то тут, то там з-поміж кущів панічно вихопились денікінці й зникли в тремтливому тумані.
— Хлопці! Там же Василько, — одним подихом випалив Устименко.
Схопився Циган, за ним ще кілька бійців і побігли до лісу. А згодом зупинились, бо їм назустріч Василько вів табун коней.
Андрій Цибуля першим зметикував, що й до чого, нахилився над передком воза, підняв брезент і почав лічити: одна, дві… п'ять, шість… сьомої немає…
«Ну й молодчина, ти бач, що втнув», — подумки хвалив Андрій хлопчика. А вголос крикнув Устименку:
— Та це ж Василько їх гранатою пригостив. Навік поперелякував денікінців… На скаку поздихають…
А вже деміївці оточили Василька, оглядали турботливо його з усіх боків — чи не поранений. А він весь ще тремтів від пережитого, прагнув випалити все зразу, та не вистачило духу, і, ковтаючи слова, жестикулював руками.
— Дай поцілую, — підійшов до хлопця Циган і міцно притиснув його до себе, а потім вийняв із-за пояска наган і вручив малому: — Візьми собі, Васильку, це добуто в бою…
Устименко, помітив Василько, теж був задоволений наслідком бою. Він посміхався, жартував, теплим словом звеселяв людей. Але ніхто не знав, що в командира на душі. Половина бійців загону — поранені. І він тут же розпорядився:
— Скоренько перев'язати рани…
Купками сідали деміївці, один одному допомагали хоч як-небудь перехопити рану.
У командира теж усе важчою і важчою ставала прострелена нога. Кульгаючи, він підійшов до розтрощеного снарядом воза, оглянув ящики й гукнув Цигану:
Читать дальше