Давид Выходец - Слід золотого обозу

Коли той доброзичливець зник за тином сусідньої хати, полковник відшукав командира кіннотників, розповів про те, що повідомив йому селянин, мабуть, місцевий куркулик. Вирішили вислати на ту дорогу невеличкий роз'їзд.

Сторожко їхали денікінці. Часто зупинялися і прислухалися. Боялися засідки. А згодом і зовсім зупинилися біля повалених дерев. Повернулися в село вершники й доповіли, що дорогу перекрито свіжим завалом.

Та Пальчевський вже й без них все знав про той об'їзний шлях. Дізнався й про те, що тільки якихось півтора-два десятки кілометрів можна проїхати по ній підводами, а потім доведеться знову виходити на чернігівський тракт.

Тут же в селі білогвардійці провели параду. Вирішили недалеко від того місця, де лісова дорога зливається з трактом, з правого боку розмістити піхоту. На виході з гаю замаскуються кавалерійський підрозділ і два танки, які згодом, пропустивши червоних вперед, перетнуть їм шлях до відступу.

З лівого боку дороги займуть вогневу позицію три гармати. Таким чином, вийшовши на тракт, загін охоронців золотої валки одразу потрапить у вогневе кільце.

Офіцери подавали останні команди. Але Дзюба вже не чув їх, бо мозок напружено працював над тим, як рятувати деміївців. «Пробитися до Козельця, там мають бути червоні».

Вже згасли зорі, і бліда стіна світанку почала підпирати небосхил, коли білі розмістилися за розробленим планом: праворуч, у високому бур'яні, замаскувалися піхотинці; позаду, зовсім невидима в низині, скупчилася кіннота.

— Тепер можна перепочити, — сказав Пальчевський і зник за сінешніми дверима хати, облюбованої ним під свою тимчасову резиденцію.

… Ні пекучі посвисти батогів, ні грізні окрики деміївців — ніщо не в силі примусити вкрай зморених коней йти далі.

Всі п'ять підвід загрузли. Коні стоять понуро.

— Скоро світатиме, — сказав командир, — мало за ніч пройшли.

Опадала в темряві роса. Десь в глибині лісу попискувала сова. Іноді з далеких озер долинало курликання диких гусей.

— Далі дороги немає, — попередив дід. — Лишилася тільки вузька стежка. Так що звертайте, синки, на шлях…

— Все-таки верст з двадцять пройшли. Отак хоч би до Козельця, — жалкував за рятівним лісом Трохим Казимирович.

— Може, перебудемо день тут у лісі, а стемніє — далі рушимо? — запропонував Петро Суходіл.

— Воно б непогано було, але за день білі можуть Козелець захопити, і нам — ні сюди, ні туди, — не погодився з ним Устименко.

Майже зовсім розвидніло. Трохим Казимирович наказав рушати. Ходив від підводи до підводи, розштовхував бійців, які, скориставшись короткою зупинкою, відразу ж позасинали. Знову дружно обліпили вози і врешті поволі один за одним викотили їх на суху місцину.

Ліс порідшав. Твердішою стала дорога. Попереду хребтом зводився над полем Чернігівський тракт.

Першим на шлях виїхав Давид. Зупинився, оглянув усе довкола — ніякої небезпеки. Ще трохи прогнав коня степом і повернувся до валки.

— Поганяй, синку, — повернув голову до Василька Андрій Цибуля, — а я кулеметом займуся.

Іван Новиченко, стогнучи, вирівнював кулеметну стрічку.

Василькова підвода, зі скрипом подолавши узвіз, викотилася на широкий шлях. Веселіше пішли коні.

Стрічка ніяк не піддавалася Новиченку. Чимось притисло її. Він підвівся на коліна, щоб поправити кулемет. І цієї ж миті упав униз головою. Дзи-дзи-дзи! — засвистіли, заспівали над валкою кулі. Погонич другої підводи намагався повернути коней до лісу, але одразу ж звалився на передок з простреленими грудьми. З правого боку вдарили кулемети. А ззаду вже виринула з ранкового туману кіннота…

— На землю! — гукнув Устименко, скочуючись з воза, — Рубай посторонки, звільняй коней!

Дехто здивовано глянув на. командира. Той знову повторив:

— Рубай, кажу, посторонки. Нині нам коні ні до чого!

Деміївці залягли обабіч дороги. По них, чергуючись, били два кулемети. Кілька денікінських вершників висипали з лісу на глибоку колію, хвилин десять тому видавлену колесами возів, що тепер височіли посеред тракту.

Помітив Устименко й те, що поле праворуч і попереду обозу вкрили солдатські постаті. Вони поступово наближалися до деміївців. Ось денікінці знову залягли, втиснули голови в землю. Андрій пройшовся по них кулеметною чергою.

Половину свого загону Устименко швидко перевів наперед підвід, щоб відбиватися від піхоти. Під задніми колесами інші бійці залягли для зустрічі вершників, які гарцювали на околиці лісу.