В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

— Хайль!

— Хто ви такий? — спитав один із офіцерів.

— Полковник генерального штабу, фон Ріхард. З особливим дорученням генерала-фельдмаршала Кюхлера, — повільно процідив полковник. — Ви підете зі мною, капітане. Покажіть мені кабінет командира дивізії.

… Від того дня пограбування палацу і парку було поставлене на «наукову основу». Почалося систематичне «вилучення» оздоблення парадних покоїв палацу.

Грабіжники з прославленою німецькою акуратністю, про яку. згадали після наказу начальства, ретельно знімали картини, плашка за плашкою розібрали підлогу Ліонської вітальні — унікальний паркет, оздоблений пластинками перламутру. З палацової церкви викрали праці живописця Шебуєва, стягли з п'єдесталів і вивезли величні бронзові статуї Геркулеса і Флори, які красувалися біля Камеронової галереї.

Влітку 1942 року прийшла черга янтарної кімнати.

Дехто з колишніх співробітників музею, залишених при ньому двірниками та прибиральницями, на власні очі бачив це страшне видовище.

Гітлерівці не крилися: вони відчували себе повновладними господарями на окупованій землі. Тісне кільце блокади стискало місто Леніна, гітлерівці з педантичною точністю в один і той же час щодня обстрілювали північну столицю, а тут, за кілька десятків кілометрів від непідкореного міста, загарбники робили свою чорну справу.

Якось на початку липня біля під'їзду палацу зупинилися грузовики, на яких були навалені ящики і паки вати. Незабаром прокотилася чутка: німці збираються вивозити янтарну кімнату.

Близько до палацу нікого не підпускали, на подвір'ї весь час розмірено ходили автоматники. У будинку циркумференції, [2] Одноповерховий напівкруглий будинок, який огороджує подвір'я Катерининського палацу. В ньому були розташовані підсобні та господарські приміщення. частину якого займали колишні працівники музею, наказали щільно зачинити вікна.

Там, у задушних кімнатах, обережно поглядаючи крізь запилені шибки на подвір'я, гомоніли люди. Молодь будувала фантастичні плани врятування янтарних панно. Інші, старші і тверезіші, розуміли: запобігти злочину вони не можуть. Залишалося зціпити зуби і мовчати.

Так минуло півдня, настав час обіду. Солдати весело попрямували до їдальні, жартуючи з вартовими. А ті, хто сидів у циркумференції, забули про їжу. Вони з тремтінням чекали: що буде далі? Німці давно перенесли ящики у палац і поки що не витягали їх звідти.

Нарешті обід закінчився. Чепуристий офіцер вишикував солдатів біля центрального входу, щось коротко пояснив, потім різко пролунала команда, і солдати зникли у палаці. Минуло ще кілька томливих хвилин.

Ганна Костянтинівна припала до шибки.

На широкому ґанку з'явилася перша пара. Солдати несли довгастий ящик. Вони ступали обережно, ледь переставляючи ноги, майже не відриваючи підошов чобіт від східців, і все ж офіцер гримнув на них:

— Форзіхт! Дас іст бернштайнціммер! [3] — Обережно! Це янтарна кімната! (нім.).

Тепер сумнівів не залишалося.

Ганна Костянтинівна обернулася до своїх і шепнула:

— Товариші! Це янтарна кімната! Я чула!

До вікон кинулися всі. Але відразу постать автоматника заступила світло.

— Цурюк! [4] — Назад! (нім.). — владно вигукнув він.

Довелось підкоритися. Всі уважно прислухалися до звуків, прагнучи зрозуміти, що відбувається там, на подвір'ї.

Гупали важкі чоботи: це німці вибігали на ґанок. Потім човгали підошви і покрикував офіцер: солдати поверталися з вантажем на руках. Нарешті долетіло:

— Фертіг! [5] — Готово! (нім.).

— Форвертс! [6] — Вперед! (нім.). — пролунав наказ. І відразу трохи дужче загули приглушені досі мотори.

Було чути, як вартовий біля воріт окликнув тих, що сиділи в машині, і хтось втомлено, але радісно відповів:

— Кьонігсберг ін Пройсен!

«Кенігсберг у Східній Пруссії», — переклала у думці Ганна Костянтинівна.

Ось, виходить, куди вирушала янтарна кімната у свою, можливо, останню подорож!..

Невисокий літній чоловік, рухливий, чимось збуджений, квапливо натиснув кнопку дзвоника біля. хвіртки невеликого будинку на Кункельштрасе. Він поспішав, але все-таки задоволено окинув хазяйським поглядом чисто виметений тротуар, акуратно підстрижені куші за огорожею і начищену мідну табличку з готичною в'яззю: «Доктор мистецтвознавства Альфред Роде, директор музею «Художні зібрання Кенігсберга».

Йому відчинила огрядна жінка у білому фартусі.