В. Дмитриев - Таємниця янтарної кімнати

— Пробачте, фрау. Я ненавмисне. Я розумію, що музейних експонатів не можна торкатися. Запевняю вас, що це розуміє кожна культурна людина, особливо ми, німці.

Співробітники музею мовчали, насторожено поглядаючи на офіцера. Здавалося, він не помічав цієї ворожої мовчанки. М'яко, навіть надто м'яко ступаючи по паркету, обер-лейтенант вийшов на середину залу.

— А тепер прошу вас, панове, покинути палац. Віднині він стає надбанням великої Німеччини, — урочисто виголосив гітлерівець.

Солдат за його спиною виразно клацнув затвором автомата.

Генерал-фельдмаршал Кюхлер вирішив відпочити після обіду: кілька безсонних ночей вивели його з рівноваги. Щільно затягнувши штори, щоб шум кенігсберзьких вулиць не заважав здрімнути, генерал ліг на диван.

— Розбудіть через, годину. Нікого не приймати. Телефон вимкніть, — уривисто кинув він черговому у приймальні.

Але поспати генералові не пощастило. За кілька хвилин черговий винувато шепнув над самісіньким вухом:

— Пробачте, пане генерал. Вас до апарата.

— Я ж наказував — не будити! — спросонку буркнув Кюхлер.

— Але, пане генерал… Це пан гауляйтер Кох!..

— Що? Кох? Чого ж ти відразу не сказав, хай тобі чорт!

З улюбленцем фюрера жартувати не доводилося — генерал це засвоїв давно.

— Генерал Кюхлер? — почув він серед легкого потріскування мембрани.

— Так, пане гауляйтер. Я вас слухаю.

— Ось що, Кюхлер. Фюрер доручив вам відповідальну і почесну справу. Вас зобов'язано керувати евакуацією з передмість Ленінграда цінностей, що віднині належать фатерлянду. В усіх питаннях звертайтеся до мене. Сподіваюсь, ви розумієте, як мені дорого все, що пов'язане з мистецтвом? Ну от. Чекайте письмових вказівок.

Настрій у Кюхлера вкрай зіпсувався. Генерал чудово знав, у чому полягає «любов до мистецтва» Еріха Коха: гауляйтер намислив будь-що перевершити Германа Герінга у збиранні колекцій. «Тепер доведеться крутитися між Герінгом і Кохом. Кожний тягтиме добро собі, а я маю відбувати перед ними обома», — невесело думав Кюхлер.

Він крутнув ручку радіоприймача. Знайомий голос Розенберга загримів на весь кабінет:

— … Ми збираємо науковий матеріал для вивчення найважливіших проблем слов'янознавства. Ми вживаємо усіх заходів, щоб врятувати культурні цінності російського народу від варварства більшовицьких комісарів…

«Вискочка! Теж «культуртрегер». Певно, і промову йому склав Геббельс. Відчувається його рука. А втім, хто їх там розбере…»

Після недовгих роздумів Кюхлер наказав викликати до себе доктора Роде.

Алеї тінистого парку були перерізані глибокими траншеями. В багатьох місцях мелькали плями поруділого дерну — нещодавно тут заклали протипіхотні міни. Наче пальці велетнів, стирчали стволи зенітних гармат. Вискалювалися з-під брустверів станкові кулемети: Одно слово, — оборонна система, знайома і звична. Набридло…

Вальтер фон Ріхард відвернувся од вікна. Нічого нового поки що він не побачив у цьому знаменитому Царському Селі. Звичайнісіньке містечко. Щоправда, кажуть, палац прекрасний…

Накинувши на плечі плащ, полковник вийшов з лімузина. На ґанку палацу його ніхто не зустрів.

— Бордель, — презирливо вилаявся генштабіст, прислухаючись до звуків п'яної пісні.

Він завжди зневажав армійщину — нащадок древнього роду фон Ріхардів, вихованець Лейпцігського університету, доктор мистецтвознавства з волі обставин надів тепер мундир полковника.

Ріхард повільно пройшов вестибюлем і піднявся на другий поверх.

Перші ж двері перед ним були зачинені. Ріхард штовхнув їх і зупинився на порозі.

Сизий дим від пострілів застилав приміщення. Примруживши очі, полковник розглядів кілька постатей. Клуби підіймалися вгору, з кожною секундою світлішало. Тепер генштабіст бачив усе. На нього поки що ніхто не звертав уваги. Кожний займався своєю справою.

На дивані з блискучою атласною оббивкою лежав офіцер у брудних чоботях і спльовував, намагаючись влучити в центр кола на паркеті. Другий, сопучи, старанно примальовував вуса до тонкого обличчя красуні на старовинному портреті. Третій повільно водив пістолетом по стінах, вибираючи нову мішень. Уламки позолоченої інкрустації вже валялися на затоптаній підлозі. Четвертий байдуже відламував ніжки від стільця червоного дерева і кидав їх у палаючий камін.

Ріхард почекав секунду. Потім цокнув підборами:

— Хайль Гітлер!

Першим підхопився той, що лежав на дивані. За ним виструнчилися й інші. Вони проревли хрипко і недружно: