Леонид Тендюк - Смерть в океані

Такого я ще ніколи не бачив. На всіх островах, де мені випало мандрувати, казуарини були темно-смарагдові або ж просто зелені. А тут — он яке диво!

Пряно пахла кущиста куркума, з кореневища якої тубільці вичавлюють фарбу. Квіти плумерії, завжди дрібні, невеликі, вражали своїми величезними розмірами. Буяла й терміналія прибережна.

— Що за ліс? — здивувався я.

— А хто його знає,— відповів Гудзонович. — Якийсь хаос, усе навпаки.

Я ще розповім, що то за ліс і що це взагалі за острів…

— О-ох!

Жахнувшись, зопалу кинувсь я вбік.

— Ти що, Васько? — здивувався Гудзонович.

Але тієї ж миті здригнувся й сам. Щось руде, вгодоване, завбільшки з кроля шмигонуло поміж ніг.

— Зайчики, — не второпав Толстиков.

Десятків зо два «зайчиків» пробігло знову, не звертаючи на нас ніякої уваги.

— Та це ж пацюки! Пацюки! — вигукнув Гудзонович. — А бодай тобі, гидь яка! — плюнув він.

І сміх і гріх — я таки не міг стримати посмішки, а Толстиков, витираючи спітніле чоло, не переставав лаятися.

Ми заглибилися в тропічний ліс і незабаром натрапили на те, чого жадали найбільше на світі. Серед стеблистої густої трави, неподалік від розлогого мускатника казковим оком виблискувала ковбаня.

Вода!

— Вода! Вода!! — заволали разом.

Трава довкруг затіняла це вологе смарагдове око.

Ми припали до нього устами. Цілюща водиця…

— Більше нікуди не хочу йти, — поплескуючи себе по тугому, мов барабан, животу, заявив я.

— Ти, друже, живеш однією миттю, — відказав Толстиков. — Так не годиться. Треба подумати і про майбутнє, принаймні хоч би про те, що ми будемо сьогодні їсти та де влаштуємося на нічліг.

— А й справді,— відповів я.

Невдовзі вийшли на протилежний берег острова. Отже, суходіл цей впоперек не більше кілометра… А вийшовши, побачили широку лагуну і ген вдалині, обабіч неї, острови.

Забігаючи наперед, скажу: вже потім, коли повернулися на Батьківщину, я поцікавився, що ж розповідають навігаційні довідники про атол, на який нас закинула доля.

Ось що я прочитав у лоції: «Атол Малоелап (Кавен або інакше — Аракчеєва) розташований між паралелями 8°29 —8°55 північної широти і 170°50 —171° 15 меридіанами східної довготи.

Цей атол утворений рифами, на яких лежить безліч пласких, невеликих острівців. Лагуна досить широка, витягнута з північного заходу на південний схід. Ширина дванадцять миль… Острівці Еніджун, Тароа, Кавен, Айрік. Останній розташований на південній окраїні атола; на південно-західному мисі лежить затонуле судно з примітними рештками корпусу над водою, що з далини нагадує гостроверху скелю.

Припливно-відпливні течії у лагуні змінюють свій напрямок під час повної й малої води; у вересні 1908 року між атолом Малоелап і Джалуїт виявлено східну течію, яка має швидкість півтора вузла.

На острові є отруйні москіти…»

Ну і так далі й тому подібні навігаційні й географічно-зоологічні подробиці.

Так куди ж нас все-таки прибило бурею? На який острів? Цього ми поки що не знали.

— Атол, видно, чималий, — порушив мовчанку Савелій Гудзонович, з-під долоні оглядаючи лагуну й суходоли довкруг неї.— Не може бути, щоб на ньому не жили люди — краса ж бо яка! — вигукнув він, показуючи рукою на овид.

Я, здається, вже говорив: острови нагадували припнуті в заводі човни. Тільки човни були величезні, а замість щогл на них росли гінкі дерева, щоправда, без верховіть, із кістяками гілок, оголені — без листя і без кори.

Води лагуни підковою вигнули берег. Там, де ми стояли, був центр вигину — бухточка, що вклинилася глибоко в суходіл. Обабіч неї лежала, притиснута гущавиною до води, довгаста, але вузька смуга берега. Ліворуч, у південній частині острова, високих дерев було більше, і, може, там ростуть і плодоносять пальми, чого ми не побачили тут. А пальми, їхні плоди — то наш порятунок. Адже без їжі ми довго не протягнемо.

— Давайте, Гудзоновичу, поставимо мітку, де криниця, щоб її часом не загубити, а самі підемо далі,— запропонував я.

— Я теж так вважаю, — відгукнувся Толстиков.

Ми ткнули в пісок за кілька метрів од води довжелезну лозину.

— Ну, а тепер давай, Васько, розходитися — ти йди ліворуч, а я праворуч. Так ми більше встигнемо оглянути, поки не звечоріло.

— Гаразд.

І ми подалися в протилежні боки.

Того дня ми так нічого й не знайшли — ні кокосових горіхів, ані інших плодів.

Усе довкруг квітло, буяло (правда, буяли чагарі та бур'яни), а їстівного — хоч плач! — не стрічалося.