Леонид Тендюк - Смерть в океані

Я ствердно кивнув головою, хоч до колишньої болячки долучилися нові — ходіння викликало муку.

— Ну, якщо можеш, — вперед! — намагаючись бути енергійним, вигукнув Гудзонович.

Він підтримав мене за плечі, щоб я не впав, і ми в обнімку попрямували до приліска.

Кількасот метрів коралового узбережжя долали, перевалюючись з боку на бік: боліли ноги, сипучий пісок засмоктував ступні, тому намагалися ставати на стулки мушель, знаходячи на них точку опори для ніг.

Там, де петляла лінія прибою, черепашки зберегли свій перламутровий полиск — усі ті каурі, серцевинки, тридакни. Віддзеркалюючи собою небо й море, вони виблискували волого й свіжо, як маленькі сонця. Їх ніхто тут не збирав — од віку до віку колисало море і, злеліявши, ніби мати дитя, посилало на берег, в сувору дійсність. Бо суходіл справді був жорстокий. Живу крихітку молюска, заховану під перламутрове покриття, нищили вітри, сушила спека; полив'яна поверхня стулок зчовгувалася від дотику об шорсткий пісок, втрачаючи колишню незайману звабу.

Чим далі од води, черепашки ставали просто мертвим, знебарвленим груддям, на яке ми намагалися стати й просунутися уперед. Це допомагало. Крок за кроком, ступаючи на колись живе диво, а нині на похмурі костомахи мушель, наближалися до гущавини, до жаданого затінку, де сподівалися знайти воду та що-небудь їстівне.

Мені вже доводилося бувати на подібних суходолах і навіть у схожих на цю ситуаціях.

В одному із перших рейсів, коли я на «Буревіснику — Глорія» вирушив до архіпелагів південної частини Тихого океану, човен, спущений на воду, в якому було кілька чоловік і серед них я, підхопила течія, й він потонув. Ми опинилися на невеликому острівці з атола Туамако. Та й в Індійському океані не менше перепало на горіхи: підводний полон… ув'язнення на об'єктах «Мурена» і «Баракуда»…. скеля Голова Дракона, куди мене і двох моїх товаришів перевезли невідомі злочинці. Нарешті втеча й висадка на атол Хібоко.

Висадка… Яка там в біса висадка! Наш човен, як шкаралупу кокосового горіха, хвилі жбуронули на берег. Та ми не загинули, зробили все можливе й неможливе, щоб вижити, перемогти.

Тепер ось цей невідомий острів. Забагато, скажете ви, нещасть на долю однієї людини. А що — я їх сам вибираю, ті нещастя! Правда, один любитель моря, який того моря і в очі не бачив, з чудернацьким прізвищем Гам-Подвончик, вислухавши про мої поневіряння, зауважив:

— Море у тебе, Гайовий, схоже на потойбічний світ — похмуре, а події, що відбуваються на ньому, — на марсіанські пригоди з книжок сучасних фантастів. Такого не буває і ніколи не може бути. Крапка, абзац! — додав він.

На жаль, буває, і мирному плаванню мирних кораблів на просторах океанів сьогодні намагаються перетнути шлях всілякі лиходії.

Що ж до моїх поневірянь, які, на думку Гам-Подвончика, схожі на марсіанські пригоди, то відверто скажу: з творами сучасних фантастів не знайомий. Правда, трапилася одного разу книжка Олександра Тесленка, і я її прочитав запоєм. Але в ній розповідалося не про Марс, а про якісь зоряні галактики.

Отож — про що я почав? А, так: на подібних коралових суходолах мені вже доводилося бувати.

— Цікавий лісок! — вигукнув Савелій Гудзонович, заходячи в затінок приземистої гущавини та високих дерев між нею.

Ліс справді був незвичний. Незвичний тим, що в ньому — це впадало в око — була порушена єдність й правічна гармонія: корячкуваті, мов гадюччя, гіллям і корінням переплетені між собою чагарі розрослися, заглушаючи стрункі, колись життєдайні дерева. Нищила їх ця покруч, карлики-нікчеми, чи, може, губила якась інша сила, я не знаю…

Папороть вигналася так високо, що заступала сонце. Такі ж високі й розкидисті були й лопухи — лула, як ми потім довідалися, звали їх тут. Стебла отруйного, схожого на молочай кротона зіп'ялися вище підліска — звивисто, врізнобіч, ніби на сучки дерев кинули сотні товстих, вузлуватих гарапників.

Водолюбні чагарі — мангри — ростуть, як відомо, в заболочених місцях. Проте тут, на сухому, вони так забуяли, що утворили суцільний живопліт. Але листя було якесь жухле, скручене трубочками і…

«Не листя, а кокони шовкопряда. Чи, може, то остров'яни-тубільці, задобрюючи своїх богів, повісили на гілки паперові стрічки, як віруючі в Японії вішають на деревах перед синтоїстським святилищем так зване гохей?» — подумав я.

Листя велетенських фікусів теж нагадувало вицвілі й пожмакані аркуші паперу. Та найбільше вразили нас пальми й казуарини. Перші стояли оголені, без віття — лише стовбури примарно й лячно стриміли в небо. На хвощовій казуарині, схожій на нашу сосну, м'яка довгаста хвоя набула іржаво-рудого й подекуди кармінного, немов запечена кров, відтінку. Ніби її густо намастили суриком.