Леонид Тендюк - Смерть в океані

Раптом неподалік од води, де хвилі, відступивши, залишили звивистий слід, пісок ніби ожив. В намуленому морем пагорбі щось заворушилося. Майнула думка, що то, зарившись у пісок, відкладає яйця черепаха. Але що це?! — замість схожих на серпи лап, з піску виткнулися… людські руки.

Я, жахнувшись, мимоволі позадкував. Та відразу все зрозумів. То був Савелій Гудзонович!

— Гудзоновичу! Гудзоновичу! — закричав я в нестямі, поспішаючи до нього.

— О-о-ох… допоможи, — простогнав він. Схопивши Толстикова під пахви, висмикнув його з піску, як бувало в дитинстві висмикував із грядки неподатливу редьку.

— Вася… дорогий мій друже, — мало не плачучи, мовив Гудзонович, — мабуть, загинули всі. Яке нещастя! Добре, що хоч ти врятувався.

— Коли зірвався тайфун та почалася хитавиця, я чомусь знепритомнів і нічого не пам'ятаю.

— Що там пам'ятати! — вигукнув Савелій Гудзонович. — Нас жбурляло так, ніби усі вітри за щось вирішили помститись. Єдине й рятувало, що шлюпка, яка мала великий запас плавучості. Як її не кидало, затягуючи в пучину, вона не тонула. Але ж… — тут він запнувся, опечалений. — Загинули товариші. У шлюпку нас сіло вісім чоловік. Машиніст Тарас Литвин помер, його товариш, такий же, як і він, з опіками на тілі, захлинувся водою, двоє хлопців-океанологів потонули, коли ослабла линва, якою вони були прив'язані до сидіння. Залишилося четверо — я, ти, Генріх Левкович Уткін та ще матрос з «Гідролога» Євмен. Шлюпку гнало й гнало у безвість. Раптом ми побачили перед собою височезний пінявий вал. Він то нижчав, то знову зводився до неба, простилаючись обабіч. І кожен з нас вирішив: це — кінець. Ти лежав непритомний… За хвилину-другу вітер і хвилі, погнавши човен, перекинули його через пінявий вал, і ми опинилися на такому ж пінявому, але відносно тихому плесі. То був бар'єрний риф, що обрамляє цей кораловий острів. Крізь пасма імли й водяних бризок, які виснули над плесом, ми побачили землю. В усі віки зустріч із нею викликає в потерпілих на морі одне й те ж почуття — невимовну радість. Човен черконув днищем об каміння. Значить, мілководдя, можна було виходити.

— Беріть його, Гудзоновичу, на оберемок, — порадив Уткін, показуючи на тебе.

Вони відв'язали тебе від лави, я скочив у воду й ногами намацав дно. Потім звалив тебе на плечі. З горем пополам виніс на узбережжя, а сам повернувся до шлюпки, на якій були товариші,— ми не хотіли її втрачати, вирішили будь-що витягнути на берег.

Та намірам нашим не судилося здійснитися! — і Гудзонович глибоко зітхнув. — Я ще не встиг добратися до човна, як, де не візьмися, з океану гунув неймовірно високий вал. Справді-таки — дев'ятий вал! Вода звелася стіною, заступивши і небо, й море. На гребені хвиль я побачив шлюпку, але тієї ж миті її накрило водою і вона зникла з очей. Ну, а мене… Не знаю, відкинуло, мабуть, до берега, потім, проволочивши по оголеному дну коралового мілководдя — бачиш, які подряпини, виразки, рани, — показав мені свої руки й плечі Толстиков, — винесло на пісок. От ми й зустрілися, — закінчив він.

— Значить, Генріх Левкович і Євмен теж потонули? — тихо запитав я.

— Очевидно, так, — відповів Гудзонович.

— А решта човнів?

— Решта… Що тобі, Васько, сказати, — таки не знаходив він відповіді.— Якщо їх не потрощила буря, вони, звичайно, пристануть до якогось берега. Ти ж бачиш, — намагався усміхнутися він, — ми з мертвих і то воскресли. Тож треба якось жити й боротися до кінця!

«Савельич был прав. Делать было нечего», — згадав я те місце із вивченого в школі уривка з «Капітанської дочки» Пушкіна, де Петра Гріньова і його пестуна й слугу Савелича застала в степу заметіль.

Втім, згадавши це, я навіть в думці не припускав порівнювати нашого навчителя Савелія Гудзоновича з пушкінським Савеличем, а тим паче себе із Гріньовим.

Як не дивно, Гудзонович — знесилений, слабкий, якому я допоміг звестися на ноги, стояв і не падав.

— Тільки в боку болить та вогнем печуть подряпини на тілі,— поскаржився він. — Нічого — заживе, мені не звикати.

На лівій руці, по стегну й нижче коліна в нього вився рубець од старих ран — так, неначе Савелій Гудзонович побував у бувальцях і його хтось розпиляв упродовж тулуба.

— Що нам тепер робити? — розгублено запитав я. — Чужина… невідомий острів…

— Спочатку треба як слід зорієнтуватися — що за суходіл, чи є на ньому люди. Ти можеш ходити? — метнув він погляд на мої ноги.