Леонид Тендюк - Смерть в океані

Коли вщухла спека, ми заходилися будувати курінь. Адже десь треба було спати, і не ніч, не дві…

Навиків у мене в цій справі досить. Ще в дитинстві у рідному селі ми, підлітки, з очерету й рогози зводили в березі «тубільні» хижки (переслідує мене й досі лоскітливий дотик бархатистих стрічок рогози і м'який трунок водяної м'яти та нехворощі); на далеких островах Індійського океану теж доводилося будувати хатки на курячих лапках.

Ми назбирали фікусового листя, наламали гілок хібіскуса, мускатника й острівної шовковиці. Все стягли до розлогої пальми, вибачте, — до гумору.

— Мене ваші «зайчики» так налякали, що я боюся спати на землі,— сказав я Гудзоновичу.

— Та і я не бажаю обніматися з пацюками, — погодився він. — Пацюк є пацюк: спочатку нюхне, потім, ніби цілуючи, масним язиком і губами лизне, а далі, відважившись, заходиться гризти. Їхній ненаситній, всюдисущій породі всього мало. Зажерливі, як акули.

— Так вони і є акули, лише суходільні.

Вирішили курінь збудувати на кількаметровій відстані од землі, в розвилці крислатого дерева — гумору. Крім пацюків, яких ми вже бачили двічі, тут, виявляється, водяться і рукокрилі крилани — теж не доведи боже спілкуватися з ними!

Сонце ще не сіло, як палац наш був готовий.

Попрацювали ми справді старанно. Лише у праці та у вчинках, як я помітив, розкривається людина.

На «Вихорі» Савелій Гудзонович Толстиков змушений був нидіти од неробства. Кожен трудився, маючи конкретне завдання: океанологи, штурмани, капітан, матроси. І лише Гудзонович, помічник капітана із загальних питань, приречений був на бездіяльність; в причіпках до нас, мореплавців-трударів, знаходив собі заняття.

Людей ще ніхто не зміг перехитрити, вони бачать, що до чого, й перш за все шанують працьовитість. Тому-то зневажливо ставились ми до Гудзоновича.

А що нині? Савелій Гудзонович виріс у моїх очах. Я гідно оцінив його вперту старанність, коли почалася буря і ми налягали на весла; і тут, на острові, він не язиком молов, а працював не покладаючи рук.

Курінь, збудований нами на гуморі, був схожий на велетенське гніздо чорногуза.

Гудзонович, вірний звичці повчати й направляти, сказав:

— Згідно з інструкцією, треба документально зафіксувати все, що ми робимо, тобто наші дії. У даному разі — про оглядини острова, побудову куреня.

— А те, як ви ловили крабів на гуморі? — поцікавився я.

— І це слід зазначити, — серйозно відповів Толстиков. — Ось тільки як? Ба, Васько, — спохватився він. — Так у тебе ж зошит, і не один. Давай пустимо на протокол?

— Е, ні, вибачте, — заперечив я. — Зошитів цих я вам псувати не дам!

— Як так: не дам? І взагалі, що значить — псувати? — обурився він. — Я старший, і я, згідно з службовим обов'язком, повинен знати, що в тебе за пазухою. І, якщо це необхідно, попсувати!

— Дурниці! — стояв на своєму я. — У мене листи від дівчат. Не станете ж ви на них писати якийсь там протокол?

— А чому б і не написати? Ти що, вважаєш, що дівочі зізнання важливіші за офіційне діловодство?

— Так, вважаю! — набичився я.

— Дивно… Більш ніж дивно чути таке. Він нахвалявся завести на мене особову справу, але раптом пурхнув крилан, пробігло кілька пацюків — і Гудзонович з переляку подерся на гумор.

Сонце торкнулося води. Настала ніч.

Якщо добре подумати — ідилія та й тільки! Адже на острові ні мавп, ні крокодилів не водиться.

Мавпи, як відомо, стомлюють своїми витівками й галасом, а крокодили просто небезпечні.

Отож ми були врятовані від кривляння й надмірної активності одних і зубатої пащі других. Пацюки та крилани, ця хижа дрібнота, до уваги не бралася. Зрештою, ми їх просто перестали помічати або ж полохали, жбурляючи уламки коралів.

З їстівного на восьмий день нашого життя-буття на острові, назви якого ми так і не знали, на галяві серед кущів мускатника й гарденії знайшли дикоростуче— чи, може, кимось давно посаджене — таро, велетенський бульбоплід, що заміняє остров'янам картоплю.

Таро солодкувате і смаком нагадує кормовий буряк. Тут, на цьому мікронезійському острові, як і на архіпелагах Гілберта й Елліс, воно — дізналися ми потім — зветься не таро, а бабаї.

Одного кореневища досить, щоб втамувати і спрагу і голод кожного із нас. І ми скалками мушлі заходилися виколупувати з піску кущ бабаї.

— Це наш рятівний город, — заявив Гудзонович, наминаючи бульбоплід. — Хтозна, скільки тут доведеться прожити. Тож будемо його оберігати від щурів і криланів.