Александр Насибов - Безумці

Притиснувшись до стіни, Карцов жде.

Попереду Глюк. Окрім пістолета, він озброєний ще й автоматом. Потім повз Карцова цепом проходять незнайомці. Перший, як він встигає помітити, зовсім молодий. На ньому військова офіцерська форма. Руки сковані.

В наручниках і ті, що йдуть слідом. Це теж військові, але, певно, солдати. Німці? Ні, у тих інша форма. Та й ці зовні не такі: смугляві, схожі на жителів півдня. У того, що йде останнім, кремезного здорованя з сережкою у вусі, кучеряве чорне волосся.

Позаду іде Вальтер з автоматом напоготів.

Незнайомців п'ятеро. Карцов пригадує: стільки ж було касет-циліндрів. Хто ж ці люди? Американці чи англійці?

Група рухається в напрямку до лагуни. Кроки стихають.

Постоявши, Карцов виходить з укриття.

Звичайні процедури у Рішер Карцов робить машинально. Двічі він ловить себе на тому, що, припинивши роботу, тупо дивиться пацієнтці в обличчя. Нервує й вона: прискорений пульс, неспокій в очах.

— Що там скоїлося? — запитує Рішер. — Я чула, мимо пройшли люди, кілька чоловік…

Карцов не встигає відповісти. Двері відчиняються.

Це Абст. Він вітається, розпитує про самопочуття хворої.

— Давно ви тут? — запитує Карцова.

— Хвилин двадцять, шеф. Я прийшов у призначений час. Вам здається, я спізнився?

Абст не відповідає. Помовчавши, звертається до хворої.

— Де ваш ключ?

Рішер кивком вказує на двері.

— Я замкну вас, — каже Абст. — Замкну на годину або півтори. Рейнхельт, постарайтеся розважити свою підопічну. Сьогодні вам надаються всі можливості випробувати благотворний вплив психотерапії.

Посміхнувшись, він виходить і замикає двері. Чути, як двічі обертається ключ у замку. В кімнаті тиша. Рішер тяжко дихав.

— Випийте. — Карцов подає їй склянку води.

— Що там скоїлося? — знову питає вона. — Привезли нову партію?.. Ви бачили циліндри, які спливали з-під води?

— Бачив.

— У циліндрах були люди… Це їх провели повз двері?

— Так.

— Скільки?

— П'ятеро.

— Боже мій, — шепоче Рішер, — боже, ще п'ятеро!

— Хто вони? Що з ними зроблять?

— О, ви все добре знаєте! — Рішер з ненавистю дивиться на Карцова.

— Ні, каже він, — я багато про що догадуюсь, але нічого не знаю напевно.

— Брехня!

— Мене замкнули з вами. Подумайте: чому? — Карцов витягає з кишені касету з плівкою. — Ваша, — каже він, тримаючи касету на долоні. — Там, у розколині біля лагуни, ще чотири таких валики. І кінокамера.

В очах Рішер жах.

— Ви необережні, — мовить Карцов. — Хіба можна так ризикувати?

Він подає касету.

— Візьміть і викиньте. Беріть же!

Рішер ледь помітно хитає головою.

— Не можна?.. А, розумію: її треба зберегти. І інші теж?.. Гаразд. — Карцов ховає касету до кишені. — Гаразд, я сховаю їх надійніше. І кінокамеру. Вони будуть цілісінькі, не турбуйтесь. Я вкажу вам місце… — Він бере Рішер за руку. — Скажіть, що зробить Абст з тими людьми?

Дівчина лежить нерухомо. По її обличчю розпливається блідість. Карцов жде.

У печері тиша. Довго тягнеться пауза.

— Марто, — наполягає він. — Марто, ми втрачаємо час. Відповідайте ж! Він уб'є їх?

— Ні, — шепоче вона.

— Що ж тоді? Операція?

— Не відразу. Спочатку тимчасово обезволить їх. Є препарат… Потім операція.

— Яка?

— Лоботомія.

— Я не зовсім розумію…

— Трансорбітальна лоботомія.

— Як її роблять?

Рішер підносить руку до обличчя, торкається пальцем верхнього краю очної западини.

— Звідси? — шепоче Карцов. — Яка мета операції?

— Людина позбавляється волі, пам'яті. Вона покірна, майже не мислить.

— Це назавжди?

— Не знаю.

— А брикети, якими годують плавців, навіщо вони?

— Якщо їх не давати, оперований незабаром перетворюється на параноїка. Це звір, захоплений манією вбивства. Потім він гине.

— І його не можна врятувати? Скажімо, повторна операція?

— Не знаю.

— А що коли препарат вприскувати здоровим людям?

— Він діє, та дуже швидко вимивається з організму.

— Розумію… Абст сам дійшов до всього цього?

— Він працював із спеціалістами. Практикувався в таборах.

— Ви були там разом з ним?

— Так.

— Невже допомагали йому?

— А ви? — Рішер дивиться на Карцова злими очима. — Самі ви що робите?

Людей у наручниках привели на майданчик перед лагуною. Глюк жестом показує на кам'яний виступ недалеко від трапа.

— Сідайте!

Полонені стоять. Певно, не розуміють по-німецьки. Конвоїр хмуриться й повторює наказ, підсилюючи його рухом автомата.