Александр Насибов - Безумці

— Ви все вигадали, — спокійно каже Рішер.

— Вигадав, — признається Карцов.

— Навіщо?

— О, в мене підступний задум!

— Хочете розважити мене?

— Дуже хочу. Коли прийде транспорт, ви повинні бути на ногах.

Він хотів трохи підбадьорити хвору, але при згадці про від'їзд дівчина починає плакати.

Карцов підводиться, щоб подати воду, і… лишається на місці.

До кімнати входить Абст.

— Що тут діється? — запитує він, спинившись біля порога.

— Нічого особливого, шеф. Просто я зробив масаж, і ось фрейлейн відчула біль. Хороша ознака. Зрозуміло, фрейлейн розхвилювалася.

— Це правда? — каже Абст, звертаючись до Рішер.

Та нахиляє голову.

— Добре. — Абст обертається до Карцова. — Закінчивши з хворою, приходьте до мене. Візьміть із собою картки групи.

— Ви вдруге збрехали, — каже Рішер, коли Абстові кроки затихли вдалині.

— Ви теж!

Вони довго мовчать.

— Історію з велосипедом я вигадав, — каже Карцов. — Я ніколи ним не захоплювався. У мене була інша пристрасть: кінокамера! Люди, що вміють працювати з кінокамерою, особливо на фронті або, що ще небезпечніше, у ворожому тилу, — це мужні люди, чи не так?

Рішер мовчки дивиться на нього. Карцов закінчує масаж.

— Ось вам дві сигарети. Пам'ятайте: ви повинні видужати. Якнайшвидше!

І він виходить.

Тиха місячна ніч над океаном. Щойно повз скелю пройшов корвет, повертаючись з далекого патрулювання. Сигнальники звично оглянули в біноклі конічне громаддя, що стирчало з води. На містку, крім них та вахтового офіцера, був командир корабля. Він також не одводив бінокля від очей. Залиті блідим розсіяним світлом стрімкі боки скелі, як завжди, були мертві. Командир дав наказ на кермо, і корабель почав огинати скелю, промацуючи водяну товщу приладами: кілька годин тому далеко в морі було виявлено невідомий підводний човен. Його атакували, та, мабуть, безуспішно. Можливо, він десь тут…

Розшуки нічого не дали. Корвет повертався до бази.

Він одійшов, і підземелля ожило. Плавців негайно підняли з нар, вивели з тунелю. Майданчик біля лагуни освітили, спустили на воду буксирувальники. Десять чоловік на чолі з Глюком вирушили на середину лагуни і занурились у воду.

Ще десять плавців залишилися на березі.

Абст покидає майданчик. По дорозі він звично торкнувся рукою клямки стінного сейфа — перевірив, чи замкнуто сховище.

Карцов скоса стежить за ним. Так, він не помилився в здогадах: допомагаючи одягати плавців, він бачив — респіратори виймали з сейфа. Нижня частина залізної шафи геть уся захаращена півметровими металевими веретенами й короткими конусами; мабуть, це міни й детонатори до торпед.

Та сейф неприступний — ключі Абст носить із собою. От якби встановити контакт з Мартою Рішер! Проте вона мовчить. Після пам'ятної розмови про кінозйомки Карцов багато разів приходив до своєї пацієнтки. Він ждав активності і з її боку, та не дочекався. Не зрозуміла натяку? Чи не вірить йому, боїться? Як усе складно!

Радист сповзає з сидіння крана, довго сякається. Від напруження шия у нього червоніє, на вилицях виступають плями.

— Проклятуща вогкість! — каже він, витираючи долонею госрий ніс. — Вогкість така, що всі ми тут ноги витягнемо… Ну, лікарю, як справи? Трохи звикли, призвичаїлись? От уже справді дав вам бог робітку. — Підборіддям він указує на плавців, що сидять біля води. — Ради всього святого, будьте насторожі з ними!

— Спасибі за попередження. Шеф і Рішер мені все пояснили. Не турбуйтесь.

Радист нахиляється, щоб поправити шнурок повстяного черевика. Карцову видно його тонку шию, прозорі рожеві вуха, що стирчать обабіч воскової лисини.

— Послухайте, лікарю, — каже він, не підводячи голови, — а що коли візьмете мене в помічники? Знайдіть слушну хвилину і шепніть шефові: важко, мовляв, самому, хай допоможе Вальтер.

— Гаразд…

— Згодні?! — радісно вигукує Вальтер. Він випростовується і змовницьки підморгує. — Тільки про нашу бесіду нічичирк. Ви самі все це обміркували й вирішили. Згода?

— Авжеж. Принагідно скажу шефові. Вдвох було б легше: я роблю дослідження, пораюся біля приладів. Ви водите людей на роботи чи, скажімо, роздаєте їм препарат.

— От-от, лікарю, поцілили в самісіньку точку! — Вальтер посміхається, морщить рухливе безбороде лице. — А я готовий. У мене багато вільного часу. — Він витягає бляшанку з цукерками, вибирає леденець, акуратно кладе до рота. — І Глюку теж анітелень!