Александр Насибов - Безумці

Абст задоволено посміхається: експеримент справив враження. Можна не сумніватися — тепер лікар буде акуратний і пильний.

Він бере Карцова за руку, веде коридором. Зойк божевільного лунає глухіше. Незабаром тільки далекий неясний шум супроводжує їх у скельному лабіринті.

— Вам шкода його? — запитує Абст зітхаючи. — Нічого не вдієш. Ви ж знаєте, бідолаха був приречений. На місяць раніше, на місяць пізніше, але кінець був би один. Шкода бідолаху! Проте така доля…

Карцов не відповідає. Швидше б лишитися на самоті, віддихатися, зібратися з думками!..

Біля тунельного роздоріжжя він уповільнює ходу.

— Я б хотів зазирнути до Рішер, шеф.

— До речі, про неї. Отже, ваш діагноз — істеричний параліч? Ви певні, що не помилились?

— Ні.

— І ніяких сумнівів?

— Не розумію вас, шеф.

— Вона понад два тижні без руху. Ви доповідаєте: поліпшення не настало. А істеричні паралічі виліковуються порівняно швидко…

— Рішер вразлива, нервова особа.

— І це гальмує одужання?

— Так. Вона переконала себе, що ніколи не одужає. Я неодмінно вилікую її, але потрібен час.

Абст приводить Карцова до свого робочого приміщення. Розмова триває.

— Час, час! — вигукує Абст і, сідаючи за стіл, гладить папугу. — Саме його й бракує нам з вами, дорогий Рейнхельт. Я б сам лікував її, та не можу — зайнятий, дуже зайнятий, колего. А попереду ще стільки важливого діла.

Абст бачить, ще співрозмовник почуває себе ніяково, і по-своєму тлумачить його стан: новий лікар наляканий, приголомшений. Що ж, дуже добре! Але в усьому треба знати міру. І Абст вирішує трохи розважити його.

Простягнувши до папуги руку, він двічі ляскає пальцями. У відповідь пташка спритно перекидається на сідалі. Ще щиглі — і новий пірует папуги.

— Подобається вам мій малюк?.. Це подарунок, Рейнхельт. Подарунок людини, котра виплекала й виховала мене.

Папуга одержує порцію корму. Абст певний час стежить, як птах дзьобає, потім звертається до Карцова:

— Так ось, Рейнхельт, ви повинні знати: незабаром сюди привезуть нову партію божевільних. Їх треба швидко підготувати до роботи. Це буде доручено вам. Подбайте, щоб до того часу Рішер видужала.

— Гаразд, шеф, я докладу всіх зусиль.

— Ну, а які ваші взаємини? Ви їй сподобалися?

— Не знаю. Здається, не дуже. Вона мовчить. Іноді плаче. Дуже нервова особа.

— Щось питала?

— Тільки те, що стосується лікування. І ще: коли-не-коли у мене просить сигарету.

— Рішер одержує скільки їй належить.

— Напевно, норму варто збільшити. В її стані…

— Гаразд.

— Ще прохання, шеф. Мені заборонено розмовляти з нею. Я маю на увазі розмови на абстрактні теми. Це створює додаткові труднощі в лікуванні. Не можна недооцінювати психотерапію. Ви прекрасно знаєте — для нервовохворого бесіди мають таке ж велике значення, як гімнастика, масажі або вітаміни. Може, знімете заборону?

— Добре, Рейнхельт, розмовляйте з нею. Одначе підкреслюю: тільки на абстрактні теми, як ви сказали. Базікайте про музику, про кіно або книжки. Жодного слова про політику, про становище в країні або про те, що діється в морі. І тим паче про вашу роботу тут. Поводьтеся так, наче вона стороння людина.

Від Абстового робочого приміщення до кімнатки Рішер півсотні кроків. Карцов повільно ступає коридором, що веде вниз. Він усе ще не заспокоївся від збудження, викликаного жорстоким експериментом Абста. Люди завжди люди, що б з ними не трапилося. Хворі, а тим більше ті, в яких ушкоджена психіка, потребують особливої уваги і піклування. Це елементарно. Але фашисти — і гуманізм! — Карцов знає, що роблять гітлерівці на окупованій радянській землі. Через лінію фронту просочуються повідомлення про злочини загарбників на Україні, в Прибалтиці, Білорусії. Втікачі-полонені розповідали про місто смерті на заході Польщі, в якому розстрілюють і отруюють газами сотні тисяч людей… А недавно пішов поголос: Бресті німецькі хіміки створили завод, де варять мило з людського жиру. Коли про це довідалися на кораблі, де служив Карцов, хтось із моряків узяв під сумнів: занадто вже неймовірно.

Неймовірно? У Карцова стискаються кулаки. Тепер він побачив, на що здатні фашисти!

Але ж німецький народ давав світові справжніх героїв. І в шерензі славних не останніми були медики. Карцов пригадує. Берлінський лікар Отто Обермайєр прищепив сам собі холеру й відмовився від лікування. До останьої хвилини він диктував асистентам все те, що відчував, — люди повинні були навчитися розпізнавати холеру, щоб краще боротися з нею… Мюнхенські медики Вернер і Бенцлер з цією ж метою заразили себе тифом.