Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

— Що тут сталося? — спитав я, зіскочивши з конячини.

— Цю місцину люди називають Селькельди, тобто «сель пройшов», — пояснив Джура. — Щороку потік селю, збігаючи з гір, нищить худобу, будівлі і навіть людей. Цей сель не ліпший від басмачів. Кілька років тому держава виділила людям, що жили тут, землю поблизу Алмалика. От увесь кишлак туди й переселився.

— А хіба не можна було греблю якусь поставити, щоб людям не довелося переселятися? — здивовано спитав я.

— Яку там греблю, ука, де для такого будівництва сили і коштів узяти? Тепер легше переселитися, аніж греблю насипати. Вільної землі у нас багато, а сили поки що мало. Колись прийде час, оживуть ці місця, зміняться невпізнанно. Будемо живі-здорові, тут такі кишлаки виростуть, усім на подив. І люди, що відселилися тепер, як схочуть, зможуть повернутися на рідну землю. Ось так, а тепер поглянь, що там у тебе є попоїсти?

Я розв'язав клунок — у ньому лишилося з десяток богирсаків та півперепічки. Сівши поряд, ми не кваплячись почали обідати.

— Одразу видно — пестунчик ти у своєї матусі… — жартома мовив Джура, розламуючи перепічку на менші кусники.

— Звідки ви знаєте? — всміхнувшись, поцікавився я.

— На сметані замішувала тісто. Давно я нічого смачнішого не їв.

Я підсунув рештки перепічки ближче до Джури, а сам заходився біля богирсаків.

— Отже, ти сам ташкентський? — поцікавився Джура.

— Так. Мій батько вчитель. Він ще до революції школу відкрив. Його звуть Міршукур-домла. Може, чули про нього?

— Ні, не чув. А я родом з Тойтюбе. Потім ми переїхали сюди, в Шагози. — Джура кивнув у бік гірських відрогів. — Це недалеко за Бештераком. Біля самого підніжжя он тих гір. Доводилося тут бувати?

— Тут?! — здивувавсь я. — Ні, я сюди вперше заїхав.

— Ну, як не доводилося, то ще побуваєш. Ось спіймаємо Худайберди — і побачиш мій кишлак. А зараз небезпечно: Шагози — басмацьке гніздо. Ну, то що, відпочив, поїдемо далі? Твоя конячка, либонь, теж трохи перепочила.

— Рушаймо, — погодився я.

Ми знову посідали на коней. Незабаром відчули, що стало холодніше. Знявся легкий вітер. Він приніс від підгір'я якісь солодкі пахощі. Ми їхали та їхали, аж поки стали помалу мерхнути іі темнішати вкриті снігом верхів'я гір.

— Ну от, тепер уже й Бештерак недалеко, — мовив Джура, вказуючи на згір'я, що громадилося попереду. — Перевалимо через отой горб і одразу потрапимо до Ураза в гості.

Не знаю чому, але я ніяк не міг подолати в своїй душі недовіри до метикованого шевця. Тому спитав:

— А чи не обдурив нас часом Натан?

— Ні, — рішуче заперечив Джура. — Навіщо йому нас дурити? Адже завтра ми його знову побачимо. Що тоді? Тут нас може спіткати невдача, тільки якщо Ураз не зайде додому переночувати. Але Натанової провини в тім не буде, бо він гадає, що ми на Ураза чатуватимемо в Алмалику.

— А в мене однаково немає до нього довіри, — сказав я. — Треба було нам узяти його з собою.

— Навіщо? — здивувався Джура. — Щоб він побачив, як ми хапатимемо Ураза?

— Це теж не зашкодило б, — сказав я, не знайшовши кращої відповіді.

— Якраз і зашкодило б, — стримано заперечив Джура. — Ти ж бо сам чув, як швець казав, що він — теж людина. Навіщо ж нам з нього «зрадника» робити? Ураз побачить його і скаже: Натан — зрадник…

— Але ж ми однаково Ураза арештуємо, — не зрозумів я. — Нехай собі, що схоче, те й каже!

— Ураз… — замислився Джура. — Ураз звичайнісінький чабан. Може, й не варто його отак відразу арештовувати?

Це вже було таке, чого я і зовсім не міг збагнути. Хіба ми не для того вибралися в дорогу, щоб схопити басмача?! Але, якщо його не варто арештовувати, то що ж із ним робити? Може, відпустити на всі чотири вітри? Тоді навіщо його ловити?

Оце так я міркував, але відповіді не знаходив. Джура дивував мене щодалі більше. Про чекістів і співробітників карного розшуку я чув безліч дивовижних історій і на підставі тих розповідей мав про них цілком виразне уявлення. Проте Джура зовсім не був схожий на той образ чекіста, що склався колись у моїй уяві.

До кишлаку ми дісталися вже поночі, і в темряві я не побачив жодної тополі — не кажучи вже про п'ять, що могло б пояснити назву Бештерак, тобто «п'ять тополь». З-поза присадкуватих дувалів звисало гілля якихось дерев — чи то урючин, чи то горішин, — проте аж ніяк не тополь.

Заїхавши в кишлак, ми рушили далі вузенькою вуличкою і, спинившись проти чигиря, безгучно позлізали з коней побіля кокандської гарби, що стояла, задерши до неба свої голоблі. Довкола панувала мертва тиша, навіть собачого валування не було чути.