Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

— Ти теж не в тім'я битий! — мовив Джура. — Тричі від мене тікав.

— І сьогодні б утік, якби не забарився. Але затям, міліціє, Худайберди враз дізнається про мене. Отож начувайся. Він за одного мене тисячу ваших душ вигубить.

— Такий кровожерний твій хазяїн?

— Ти його не знаєш, міліціє, — запалюючись, доводив Ураз. — Справжній дракон. Кого хочеш проковтне. Але мені він не хазяїн. Я сам собі хазяїн. Затям це, міліціє, я сам собі хазяїн!

— Так воно й повинно бути. У нас теж кожен собі хазяїн, — стримано зауважив Джура.

— Не мели дурниць! — різко урвав його Ураз.

— Це не дурниці, — заперечив Джура. — Так воно і є у нас. Кожен сам собі хазяїн.

— У кого це — «у нас»?

— У нас, тобто в усіх, хто визнає Радянську владу.

— Он куди ти хилиш?.. — посміхнувся Ураз.

— Так, саме сюди й хилю, — погодився Джура. — Бо так воно і є. А басмач, як він може бути собі хазяїном? Хіба він людина, щоб бути собі хазяїном?

— Ет, облиш цю порожню балаканину, міліціє! — злісно заперечив Ураз. — Басмачі теж усякі бувають. Мій дід і батько були чабани, і я сам чабанував, ти знаєш.

— Якщо ти чабан, чому ти проти нас?

— Бо ви… — на мить Ураз завагався, а тоді рішуче сказав, — бо ви релігію потоптали, мусульманство винищити хочете!..

— Оце і є справжня дурниця! — засміявся Джура. — Не твої це слова, приятелю. Бачиш, як легко тобі голову заморочити. Більшовики не вірять у бога, це правда, але вони нікому не забороняють вірити. Хочеш молитися? Молися, будь ласка. Хочеш до мечеті ходити? Ходи собі на здоров'я! Тільки на чуже добро не зазіхай, вдовольняйся тим, що заробив власною сумлінною працею! Щоб не було ані бідних, ані багатих. Щоб усі були рівні й жили в достатку! Ось чого прагнуть більшовики. Але я тебе розумію, приятелю, ти боїшся за вкрадені кінські табуни. Боїшся, що їх у тебе заберуть. І правильно боїшся. Бо заберемо. Якщо сам не віддаси, заберемо силою. А кому, ти думаєш, ми їх віддамо? Таким, як ти, біднякам! Добряче ж тобі, приятелю, заморочили голову. «Обернемо Туркестан на мусульманський рай!» — так, здається, у вас кажуть? — усміхнено запитав Джура. — Це, либонь, курбаші так навчає тебе?

— Не його діло теревені правити, — уже менш категорично заперечив Ураз. — У нас про це Махкамбай говорить.

— О-о! То, виходить, Махкамбай іще живий? — щиро здивувався Джура. — А я чув, що батько вашого Худайберди помер…

— Погано твоя розвідка працює, міліціє, — покрутив головою Ураз. — Атож, Махкамбай живий-здоровий. Це по-перше. А по-друге, хто тобі сказав, міліціє, що Худайберди син Махкамбая?! Ніякий він йому не син, він його годованець. Подейкують, Худайберди — син Аппанбая.

— Аппанбая? Якого Аппанбая? — сквапно запитав Джура.

— Я знаю тільки одного Аппанбая, того, що з Тойтюбе. Він помер по дорозі до святих місць. Кажуть, Худайберди його син. Але народився він, коли батько був у дорозі до Мекки. Хлоп'яті не минуло ще двох чи трьох рочків, як злодій Намаз спалив кишлак Шагози, пограбував Аппанбаєві статки і забрав собі його дружину. Незабаром Махкамбай дав йому відчіпного, взяв хлопця і почав його виховувати.

— Не може такого бути, — мало не сердито заперечив Джура. — Аппанбай вирушив у хадж через рік після смерті власної дружини!

— Ну, може, дитина з якогось кохання народилася, звідки мені те знати? — заперечив Ураз. — І взагалі, чого це тебе так зачіпає, міліціє? Може, ти й сам байський нащадок? Обличчям ти схожий на байського синка, — засміявся й собі Ураз.

— Уразе! — урвав його сміх Джура. — А від кого ти все це чув?

— Хіба я пам'ятаю, — недбало відповів Ураз. — Вуха маю, от вони і почули десь. Та й сам Махкамбай про це казав.

— А хто це може знати достеменно? Чи є така людина? — спитав Джура.

— Хіба я знаю?! Якщо хтось і знав, — де його тепер шукати? Я ж бо тобі сказав: Намаз до тла спалив Шагози, а челядь розігнав. З Аппанбаєвих служників нікого не лишилося в кишлаку. За віщо Намаз так помстився на Аппанбаєві — в раю йому місце — не скажу, бо не відаю…

— А мати… мати Худайбердиєва жива?

— Ой, міліціє, чого це ти мене в дорозі надумав допитувати? Звідки я можу про його матір знати? Одні кажуть, ніби померла вона, інші — ніби Намаз убив її. Не знаю, не знаю.

Я слухав їхню розмову і потай дивувався: чого це Джура так доскіпливо розпитує Ураза про минуле Худайберди та ще якогось там бая?.. Більше того, я бачив: мій старший товариш чимось такий збентежений, що навіть забув, здається, і про мене, і про нашу дорогу. А з Уразом розмовляє, мов не з ворогом, а з давнім добрим знайомцем. Я й сам почувався збентеженим, проте мене непокоїли не їхні балачки, а сам Ураз. Що, коли, задуривши Джурі голову своїми розмовами, він спробує напасти на нас? Що тоді робити? Я мимоволі раз у раз обмацував маузер, що висів у мене на поясі, не знаючи навіть, чи стало б мені сили стріляти в Ураза, коли б той кинувся тікати. Проте здавалося, ніби Ураз і в думці не мав тікати, а Джура не припускав можливості нападу на нього, їхали собі поряд, стремено в стремено, і гомоніли, немов двоє приятелів, що зустрілися після багаторічної розлуки.