Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

— Авжеж! — відповіла за небогу Уктам-яллачі. — Я сама про це думала. Зумрадхон, дитинко моя, погоджуйся. Я твою матінку сама заспокою. А жених… У Ташкенті ми ще кращого знайдемо. Однаково ти його не любила.

Зумрад заплакала, почувши ці слова, і кинулась в обійми тітки.

— Ну, от і добре, донечко, от побачиш — усе буде добре. — Уктам-яллачі пригорнула дівчину і поцілувала. — Твоє місце тільки в Ташкенті, дитино моя, у тебе ж бо голос, як у соловейка. Вивчишся, великою співачкою станеш. А всі ці біди-нещастя, як прийшли, так і ті ідуть. Годі вже, ластівко моя, мучити себе. Ну, послухайся мене, ну годі. Домовились, моя любонько?

Дівчина щось прохлипала крізь сльози. Усі зрозуміли це як згоду і полегшено зітхнули.

— Гаразд, тепер кажіть, які саме речі у вас забрали? — спитав Зубов.

— Хіба їх тепер знайдеш? — скрушно похитала головою якась із жінок.

— А ви ж як думали?! Неодмінно знайдемо, — не вагаючись, запевнив її Зубов. — Усе. знайдемо. Шукуров!..

— Сабір, — нагадав я стиха.

— Так-так, Сабір. Візьми, Сабіре, папір, олівець і записуй. Кажіть, Уктамхон.

Уктам-яллачі почала перераховувати речі, пограбовані в жінок, а я записував.

— Десять обручок. Дві золоті, решта срібні. Чотири разки перлового намиста, кожне в чотири сталки. Сережки з яхонтовими вічками — і чого я їх почепила? Від небіжчиці матері лишилися. Лежали б оце вдома… Далі — дві сукні з парчі… Айсаро, а твоя сукня теж із парчі?

Одна з жінок ледь чутно притакнула і кивнула головою.

— Апа [8] Апа — букв. старша сестра. Додається до жіночого власного імені при шанобливому звертанні або згадці (узб.). , — нагадала інша, — скажіть і про мій халат.

— Скажу, про все скажу. — Уктам-яллачі лічила далі:— Отже, бекасамовий халат. Новий-новісінький. Вона його, бідолашна, щойно із скрині витягла, вперше одягла. Чотири пухові подушки. Нікчеми, навіть подушки забрали. Що я ще з прикрас не згадала?

— Мій перстень, — підказала якась жінка.

— Так, золотий перстень Айніси з двома камінцями. Рівно чотири золотники важив. Потім дві пари нових лакованих черевиків. Одну для Лутфіхон хотіла привезти. Ну, досить. Решта — лахи, ганчір'я. Так вони ж, нікчеми, і ганчір'я забрали. Бодай вони його собі в труну поклали. Вони ж пороздягали нас, дорогий начальнику, догола.

Ім'я Уктам-яллачі я чув змалку. Про неї говорили, як про чудову співачку і прекрасну танцівницю. В усій Ферганській долині, казав батько, немає рівної їй за обдаруванням людини. Але я не знав, що вона ще з виду така молодява і вродлива. Тонкий ніс, чорні коси, зміючись, спадали аж до колін, великі чорні очі пожвавлювали обличчя. Тільки помітна вже огрядність виказувала вік, свідчила про те, що молодість Уктам минула.

— Не журіться, — мовив Зубов. — Вони від нас не втечуть.

— Нехай вам аллах допоможе! — Уктам зняла руки, мов для молитви. — Ну, голубоньки мої, рушаймо. Коли ж до вас звернутися по відповідь, начальнику?

— Ми самі вас сповістимо, — пообіцяв Зубов.

Усі гуртом вийшли на подвір'я. Жінки посідали у дві брички, що чекали на них у дворі ДПУ. В кожну було запряжено по коняці.

— Добре, що хоч брички не відібрали. Упізнали нікчеми, що то не наші, а торговця чаєм Абдукадира.

Нарешті у супроводі двох міліціонерів вони рушили в дорогу, здійнявши хмару куряви на вулиці.

— Надто вже щедрий ти на обіцянки, — закинув Джура Зубову.

— Боїшся, що не спіймаємо Худайберди?

Джура не відповів.

— Спіймаємо, неодмінно спіймаємо, — проказав Зубов рішуче і, поглянувши на мене, всміхнувся. — Ось бачиш, допомога прийшла. Спіймаємо басмачів, Шукуров?

— Сабір, — поправив я стримано.

— Авжеж, Сабір…

— Хіба я знаю, — відказав я ухильно.

— Спіймаємо, — запевнив Зубов і, підкрутивши вуса, заквапився до свого кабінету.

— Зголоднів? — спитав Джура.

— У мене є перепічки і богирсаки.

— Прибережи їх, ще знадобляться, — порадив Джура. — Зараз підемо на базар. До речі, там і діло є у нас.

Був полудень, та базар вирував на повну силу. Чого там тільки не було! Щедрі дари землі й хутряні шапки, простирадла і грамофони з трубами, схожими на квітки кручених паничів, яскраво-червоні паляки [9] Паляк — своєрідний гобелен, суціль вишитий шовковою заполоччю, здебільшого червоного кольору (узб.). , в які жінки, що ніколи не виходили на вулицю, вкладали, вишиваючи, серце й душу, і сюзане машинного виробництва, котрими накривають одяг, розвішаний на жердині попід стелею…