Ульмас Умарбеков: Джура. Далека пустеля

Я не міг видобути з себе жодного слова. Мовчки, наче не з власної волі, простягнув руку і взяв папірець.

— Джумаєв! Вас…

Я поволі рушив до дверей. Досі мені й на думку не спадало, що моя доля може змінитися так круто і несподівано. Тож і не знав, радіти цій переміні чи журитися з неї.

Біля порога мене наздогнав Колосов і, взявши за лікоть, спитав:

— Чого зажурився?

Не знаючи, що відказати, я ніяково усміхнувся.

— Тримайся! Звикнеш, і все буде гаразд. Ну, бувай, щасти тобі!

Він міцно потис мені руку і з невластивим для нього смутком сказав:

— Я теж їду.

— Куди? — машинально спитав я.

— У Нанай. Там убито секретаря осередку.

Такі звістки тепер приходили часто. Однак у словах Колосова чувся неприхований біль. Про його причину я дізнався пізніше, вже коли працював у Алмалику. Виявилось, у Нанаї секретарем осередку була його наречена.

Я був певен, що вдома через моє призначення виникне скандал. Особливо боявся, що скаже мати. «Щоб я пустила бозна-куди своє єдине дитя?! Та не діждуть цього!» — отак могла вона відрубати. На щастя, вдома був якраз і батько. Його слово — хоч тепер жінки дістали рівні права з чоловіками — усе ще було законом у домі. Він одразу погодився з моїм призначенням. Справа в тому, що мій батько походив зі старого інтелігентного роду, належав до людей, які розуміють вагу освіти і культури. Ще до революції, позичивши грошей у приятелів і знайомих, він найняв у багатія Дусимбая з Дамшарика балахану [4] Балахана — легка надбудова над першим поверхом, щось на зразок балкона (узб.). і влаштував у тому приміщенні школу, де навчав дітей за педагогічними творами Хамзи «Література для всіх» і «Читанка». Батько надавав школі великого значення. Кожна стаття в газеті з питань культурної революції та народної освіти, кожна згадка про це на зборах хвилювали його і викликали цікавість.

Мабуть, батько сподівався, що моя участь у боротьбі проти ворогів Радянської влади допоможе зміцнити його школу. Отож і не став заперечувати проти мого від'їзду.

Зате мати дала волю почуттям.

— Бодай він запався, ваш комсомол, якщо засилає тебе бозна-куди! — вдарилася вона в сльози.

— Замовкни! — урвав її батько. — Не плещи казна-що про комсомол!..

— А я кажу, хай під ним земля западеться!..

— Та годі-бо, дурна жінко! — знову гримнув він і занепокоєно поглянув на мене. — Марна справа, не зрозуміє вона… Але ти не звертай уваги. Коли вирушаєте?

— Завтра.

Батько замислився. Я відчував, що в нього, як і в матері, крається серце, та він зумів опанувати себе.

— Це велике довір'я. Будь обачний.

Я збагнув, що він хотів сказати цими словами. Батько побоювався, щоб я, працюючи в ДПУ, не повів себе негідно і не знеславив цілої родини, вкоївши якусь дурницю.

Тої ночі я довго не міг склепити повік. У мою свідомість раз у раз вдиралися басмачі, у вухах тріскотіла запекла стрілянина. Ні, я не боявся, але, мабуть, зовсім не був готовий до роботи в ДПУ… Справжня боротьба проти басмачів не мала нічого спільного з моїм уявленням про неї. Та, коли вже вирішено, що моя участь у тій боротьбі конче потрібна, було б легковажністю відмовлятися. Батько правильно сказав — це велике довір'я. Чи ж зумію я його виправдати?! Принаймні боягузом я ніколи не був. У дитинстві хоча й не ріс на вулиці, але не уникав хлоп'ячих бійок та витівок і не раз приходив додому:і заюшеним обличчям та в подертій сорочці. І все-таки тепер я занепокоєно думав про свою майбутню долю.

Ці рядки я написав через багато років після тієї ночі, та вони напрочуд точно відбивають сум'яття, що пойняло тоді мою душу.

Мати також не спала. Цілу ніч вона пекла для мене перепічки, смажила богирсаки [5] Кульки з тіста, обсмажені в олії (узб.). та все когось, плачучи, кляла. Потім, сівши на мою постіль, заходилася припасовувати на мене батьків кожух. У тому кожусі могли вільно заховатися двоє таких джигітів, як я. Перешиваючи ґудзики і вкорочуючи рукави, мати не обходила своїми прокльонами нікого з можливих винуватців моєї біди. Вона була певна, що відтепер усі клопоти світу звалилися на мою голову, і я пропаду, загину під їхнім тягарем. А щоб цього не сталося, зняла з мого бешика [6] Бешик — дитяча колиска, оздоблена різьбою, намистинами тощо (узб.). , що й досі, стояв на покуті в нашій хаті, намистинки від пристріту й зашила їх під комір кожуха. Я не опирався. Якби став заперечувати, вона б однаково не послухала, та ще й дала доброго прочухана.