Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

— Ну і як, сподобалося? — спитав Худайберди.

— Атож. Саме такий і повинен бути той, — відказав Джура.

— Е-е ні, тоді ти не бачив справжнього тоя. Ось проженемо урусів, я такий той влаштую, весь мусульманський світ згадуватиме, — похвалився Худайберди.

— Думаєте, проженете?.. Пощастить прогнати?.. — спитав Джура.

— А ти сам… сам що скажеш?

— Я? — замислився Джура. — Я?.. От коли б у нас було ще п'ятеро-шестеро таких, сміливих та мудрих курбаші, як ви…

— Твоя правда. Таких, як я, мало. Були, та загули… Ет! — Курбаші рвучко змахнув рукою. — Годі. Сьогоднішній день не для таких розмов. Сьогодні в мене весілля. І наречена в мене красуня. У горах теж жінка потрібна. Як, ти кажеш, міліціє, твою жінку звали? Ортикбуш?

— Так, — відповів Джура.

Курбаші замислився і якусь мить сидів мовчки.

— Мою матір також Ортикбуш звали. Я її, правда, не пам'ятаю, — мовив нарешті він. — Коли мені було два роки, Намаз налетів на кишлак і викрав нас. Потім Махкамбай відкупив у нього матір і одружився з нею. Але мати того ж таки року й померла…

— У неї на лівій руці, коло мізинця, наріст був, як квасолина, — вставив Джура нетерпляче.

— А ти звідки знаєш? — прохопився Худайберди.

— Я кажу про свою жінку, — відповів Джура, пильно дивлячись на курбаші. — В Аппанбая не було жінки на ім'я Ортик…

Худайберди блимнув спідлоба на Джуру. Очі його горіли, як у вовка. Руки тремтіли, обличчя зблідло. Джура теж змінився з лиця. За мить Худайберди одвів од нього погляд і, скрививши рота в посмішці, сказав:

— Мій батько тобі звіту не складав за свої вчинки. Домулло, будемо починати, — звелів він і підвівся з місця.

Цілий гурт басмачів рушив за ним до червоного намету, вкритого паранджами.

— Нам теж час рушати, — сказав Джура.

Я мовчки підвівся. Тепер я все зрозумів. Побачивши, що ми намірилися їхати, басмачі принесли нашу зброю. І ті самі чотири вершники знов відпровадили нас до перевалу, а там передали іншим.

— Я так непокоївся за вас — місця собі не знаходив, — мовив Шадман-мисливець, коли ми дісталися в Шагози. — Ну що, погодився?

— Побачимо. Треба почекати, — відказав Джура.

Ми знов рушили в дорогу. До самого Алмалика я жодного слова не сказав про Худайберди і нічого, звісно, не питав. Джура теж мовчав. Зронивши руки на луку сідла, він їхав усю дорогу в гіркій задумі й розпачі. Я знав, що точить його душу, але не знаходив слів, щоб утішити його, чи бодай щось путнє порадити.

Коли ми під'їхали до управління, назустріч нам вийшов Зубов.

— Ну як? — спитав.

— Костю, — сказав Джура, ступивши до нього. — Худайберди… — він ковтнув слину, — Худайберди — мій син.

Зубов витріщив на нього очі.

Того дня в управлінні тільки й розмов було, що про наслідки нашої поїздки. Всі співчували Джурі. Я теж сидів над паперами, а думки мої блукали далеко. «Що ж воно тепер буде? — питав себе у думці. — Що будемо робити?»

Надвечір з дитям на руках прийшла Зебо і заходилася давати лад у кімнаті.

— Я непокоїлася за вас, — раптом заговорила вона, витираючи чорнильницю. Це вперше я почув її голос, відтоді, як Джура привіз її з Бештерака. — Ураз-ака казав, що в курбаші лихе серце. Не любив він його.

— Ну, не такий уже він і страшний, — заперечив я. — Ми з ним плов з одної миски їли.

Вона не повірила, підняла краєчок хустки й поглянула на мене своїми вузенькими, як у киргизки, очками.

— Справді, — повторив я. — З одної миски плов їли і навіть бузу пили.

— Чого ж тоді Джура… Джура такий зажурений? — спитала вона.

Я вже ладен був сказати, а потім передумав. Джура сам скаже, коли треба. Проте щось таки годилося їй відповісти. На думку мені спав Саїдхан. Після нашого повернення Джура розповів Зубову, що саме ім'я Саїдхана Мухтарова відкрило нам шлях до Худайберди, і начальник міліції сповістив у Ташкент про його зв'язок з басмачами. Тепер уже ніхто не мав сумніву щодо цього. Однак цей лис таки зумів вислизнути з рук ДПУ. Доки з Ташкента дійшов наказ про його арешт до Коканда, Мухтаров встиг утекти. Тільки через десять років його схопили таджицькі чекісти. Увесь цей час він, виявляється, працював у сільраді поблизу Хорога і шкодив як міг. Звідти його припровадили до нас, і я його навіть допитував. Та все це було набагато пізніше. А тоді, згадавши Саїдхана, я сказав Зебо:

— Виявляється, серед нас був ворог. Він і Ураза-ака вбив…

— Спіймали? — спитала Зебо.

— Ні. Але конче спіймаємо.

— Ураз про вашого Джуру доброї думки був… — сказала несподівано Зебо, і я відчув у її голосі якесь задоволення.