Ульмас Умарбеков - Джура. Далека пустеля

Зрештою один сивобородий підвів очі й мовив розважливо:

— Не мучте себе, беку. Аппанбая, вашого покійного батька, аллах забрав у свої володіння. Він тепер разом зі святими в раю розкошує. А тут по ньому заупокійну молитву прочитано, і сила-силенна людей було при тому. Віддано йому тут належну шану й повагу, проте скажу вам, мій беку: не та мати, що народила, а та, що викохала. Махкамбай вас молитвами своїми зростив, навчив і виховав. Великою й шанованою людиною ви стали. Народ Туркестану з надією дивиться на вас. І досягли ви цієї шани й блаженства, дякуючи передусім аллахові, а також вашому вихователю Махкамбаю, його молитвам. Велика і благородна особа ваш духовний батько. І в цьому теж виявилася воля й прихильність аллаха. Отож не журіться, беку, не мучте себе дуже.

— Засмутив ти нас своїми словами, — мовив Худайберди, спідлоба зиркнувши на Джуру. — І хоча ми вже чули про цю лиховину, твоя правдива розповідь завдала болю нашому серцю. Домулло, вознесіть аллахові молитву за нашого покійного батька.

Сивобородий чоловік, що сидів поряд, прокашлявся і став наспівно читати першу суру Корану.

Коли він дочитав фотиху, Джура розкрив був рота — хотів щось сказати, та курбаші не дав йому й слова вимовити:

— Обдаруйте їх убранням. Вони шановані гості на нашому весіллі. Амінь!

Ми підвелися. А коли виходили з намету, Худайберди гукнув навздогін:

— Міліціє! А твоя жінка… Як, ти кажеш, звали твою жінку?

— Ортик… Ортикбуш, — відповів Джура.

— Так, так, Ортикбуш… То знайшов ти її?

— Ні. В Шагози слід губиться…

— Як буде на те воля аллаха, ще знайдеш…

— Не знаю, — засмучено мовив Джура.

Ми вийшли з намету. Поночіло. Посеред рівного майдану, далі від наметів, палало, гоготіло полум'я велетенського багаття. Довкола нього співали й танцювали люди. Веселощі були в розпалі. За галасом і метушнею захмелілих басмачів не можна було розібрати жодного слова, побачити хто і як танцює. Кожен розважався як йому заманеться.

Нас посадовили на яскраво-червоному килимі, розстелили дастархан. Принесли гарячі перепічки, сушений урюк та родзинки, велику таріль м'яса. Уздрівши ніжні, присипані запахущим насіннячком перепічки та інші наїдки, я насилу стримував себе, щоб не накинутись на їжу і не порушити звичаю.

Джура сидів поряд, але був такий засмучений, що навіть не дивився на дастархан. Я не розумів, що з ним діється. Басмачі влаштували нас як почесних гостей на найкращому місці. Успіх операції перевершив усі наші сподіванки! То чого ж сумувати?!

А він сидів зажурений. Мені навіть бачився на його обличчі вираз муки. Якби я тоді знав, що саме мучить Джуру, то якось би його підтримав, підбадьорив і не поводився як хлопчисько: трохи оговтавшись, я став наминати все, що бачив перед собою, всі ті смачні наїдки, навіть бузи трохи хильнув.

А довкола вирували чужі веселощі. Можна було подумати, що ми опинилися не в таборі басмачів, а в гурті артистів. Неподалік від нас сиділи кружка семеро чи восьмеро молодиків. Один з-поміж них, уйгур, як мені здалося, виливав свою душу в пісні. Я придивився. Це був такий же, як я, зовсім молодий худорлявий хлопець. Він сидів, заплющивши очі й схиливши голову на притиснутий до грудей оздоблений торочками дутар, ніби прислухався до його голосу… Грав він майстерно. Але мене вразив не його музичний хист, не його солодкий голос, а сама пісня, її слова, її зміст. Навкруг вирували веселощі, гуло весілля, а в словах пісні не було ні молодецького захвату, ні таємничого очікування щастя. Навпаки, пісня була сповнена болісної туги й зажури, смутку людини, що, втративши надію, втратила й сенс життя.

Щось там іще співалося в тій пісні, але я вже забув…

Нарешті гості трохи вгамувалися й засіли за плов. Нас запросили на частування до курбаші. Сам він і запросив. Мене вразили величезні, такі, що й двома руками не обхопиш, китайські порцелянові тарелі. Де вони їх узяли, як завезли сюди, в гори, цілими — незбагненно.

— Ну, кажи, яке там у тебе діло? — спитав Худайберди, утираючи руки.

— Ніякого діла в мене нема, — відповів Джура, силувано усміхнувшись. — Стільки років оце поневірявся на чужині, то й забаглося побувати на справжньому узбецькому тої. Подивитися, душу розважити. А цей ось теж ублагав мене взяти його з собою, — Джура кивнув головою на мене.