Николай Далекий: Танки на мосту! Голка в сіні

Валя вчасно відхилилася, злегка вдарила його по руці.

— Фе! — сказала вона. — Такі порівняння… Недарма, коли ви були начальником поліції, вас називали людоїдом.

Жарт сподобався Галсові, він засміявся, цокнувся з дівчиною й, склавши товсті губи дудочкою, вилив горілку в рот. Випила й Валя. Проте горілка не поліпшила настрою дівчини. Валя знову стала серйозною, сумною.

— Казимире Карловичу, треба рахуватися з реальністю: війну програно, наші надії не виправдались, нам треба думати про нових господарів.

Ганс здригнувся — ця дівчина відгадала його потаємні думки. Але відверто говорити з нею він не буде. Інша справа… Несподівано, без зв’язку з попереднім, Валя спитала, уриваючи думки Ганса:

— Ви не могли б забезпечити мене справжніми радянськими документами? Звичайно, на інше ім’я. І придумати якусь хвилюючу біографію?

— Нащо тобі?

— Хочу повернутись…

Підозріливість була чи не головною рисою характеру Ганса. Він насторожився.

— Це не так просто. Що тебе тягне туди?

— Сказати правду? — після деякого вагання запитала Валя.

— Звичайно.

Дівчина дістала з кишені стареньку металеву пудреницю з розбитим дзеркальцем і вийняла з неї замшевий мішечок.

— Тато не був стопроцентним ідеалістом. І він любив мене. Правда, між нами не було згоди у всьому. Через маму. Він був такий самий бабій, як і ви, й на цьому грунті між нами виникали конфлікти. Та він любив мене. І от коли почався відступ… Правда, ми сподівалися тоді, що це тимчасове явище й німці знову будуть наступати. Ось тоді тато в моїй присутності закопав за містом у березовому гайку шматок труби, з яку було вкладено кілограмів зо три золота — монети, персні й кілька великих діамантів. Не питайте, не знаю, де і як він дістав усе це. Певне, брав хабарі, а може й… Вас це не повинно дивувати. Але труба лишилася там, у гайку… Спершу я сподівалась, що повернуся, коли німці знову почнуть наступ, потім шкодувала, кусала пальці, а тепер розумію, що однаково не змогла б утримати цього багатства — в мене відібрали б його під час обшуків у дорозі або просто б украли. Я захопила тільки оці два камінчики. Точно не знаю, здається, в кожному з них по чотири — п’ять каратів. Це все, що я маю.

Дівчина дістала з торбинки два гранених камінчики, що заіскрилися при світлі свічки, показала їх Гансові.

— Я не маю ілюзій, що чекає в Німеччині таких, як я. А що буде, коли туди прийдуть червоні? Ні, краще зараз повернутись. Але тільки під чужим ім’ям… Я здібна, буду вчитися, закінчу інститут. Викопаю цю грубу й заживу собі. Ну, а коли хтось інший завоює Росію — я багата людина, можна буде щось розпочати.

Ганс налив собі горілки й випив одним духом.

— Ось що, дівчинко, — сказав він суворо. — Я тобі все це влаштую. Чуєш? І документи, й залізну легенду. Не страшно буде ніяких перевірок — ніхто не підкопається… — блудлива посмішка ковзнула по його губах. — Як-то кажуть, послуга за послугу. Покійний Петро Трохимович брав хабарі, то чому б і мені не взяти?

— Будь ласка, — дівчина простягла йому долоню, на якій лежали діаманти.

— Ну, що ти, Валюшо! Грабувати дочку друга…. За кого ти мене маєш? Я візьму хабара натурою. — Він оглушливо зареготав, обхопив дівчину, притиснув її до себе.

У двері зненацька постукали. Ганс кинувся до виходу, повернув ключ і відчинив двері. У коридорі стояв поліцай.

— Що таке, Філінчук?

— До вас прийшли.

— Хто?

— Чоловік. Назвав себе Голкою.

— Голка? — перепитав Ганс. Він трохи розгублено оглянувся на дівчину й наказав поліцаєві: — Веди його сюди. Обшукати, відібрати зброю…

Валя начебто й не чула цієї розмови, сиділа за столом сумна й задумана.

— Пробач, Валю, справи, — підійшов до неї Ганс. — Зараз я звільнюся. Але тобі доведеться побути в коридорі.

У коридорі було темно. Коли поліцай провів якусь людину, Валя не змогла розгледіти її, лише в світлі, що вирвалося з прочинених дверей кабінету, побачила на мить голову і плечі. Хвилин із десять протримав Ганс Голку в себе. Голоси їх не долинали через оббиті дерматином двері, тільки раз дівчина почула щось схоже на клацання пружин важкого замка. Напевне, Галс відчиняв сейф. Нарешті двері відхилились і Ганс коротко кинув:

— Можеш зайти.

Біля столу стояв стрункий, підібраний чоловік років двадцяти п’яти. Він сторожко, але з цікавістю глянув на дівчину, що ввійшла до кабінету, й перевів погляд на шефа.

— Не впізнаєш? — весело спитав Ганс.

Той ще раз гостро подивився на дівчину.