Николай Далекий: Танки на мосту! Голка в сіні

— Ні. Ніколи не бачив.

— Погано дивився… Це ж і є один із тих парашутистів, що прилетіли до партизанів, про яких ти мені розповідав.

— Ні, ті обидва — хлопці, вусаті, — не повірив Голка.

— Вуса можна зголити, — засміявся Ганс, підморгнувши Валі.

— Що ви?.. Жінку, її видно.

— Так ти ж здалеку їх бачив. І тільки один раз.

— Все одно… — вишкірився Голка, зрозумівши, що шеф з нього кепкує. — Що я, не розумію? То обидва хлопці.

— Гаразд, — міняючи тон, сказав Ганс. — Добряче приглядайтеся, запам’ятовуйте обличчя, можливо, вам доведеться ще зустрітися. Щоб і через десять років упізнали одне одного.

Ганс провів Голку й повернувся дуже веселий.

— Тепер ми, Валюшо, гульнемо.

— Казимире Карловичу… — почала було дівчина, але Ганс не дав їй договорити.

— Я все пам’ятаю і все зроблю. Можеш на мене покластися. Вважай, що труба з золотом у тебе в кишені. Вчися, старайся, висувайся, будь передовою, ну, а коли хто-небудь прийде від мене… Ні, не зараз, а в майбутньому. Ми потім про все детально домовимося, а зараз… Іди до мене, поросятко, я так стужився за жіночою ласкою.

Валя глянула на стіл. Самогону в кварті помітно зменшилось. Виходить, Ганс під час розмови з Голкою встиг прикластися до склянки. Дівчина суворо стиснула губи, але тут же глузливо посміхнулася.

— Пане Ганс, ви справді стужилися за жіночим товариством? На жаль, ви не герой мого роману. Та й навіщо я вам здалася? Хочете, я познайомлю вас з молодою вродливою дівчиною? Навіть з двома.

— Хитруєш, дитинко? — Обличчя Ганса стало холодне, жорстоке. — Даремно…

— Я кажу правду. Дві чудові дівчини, обидві росіянки, біженки. Одна дочка поліцая, друга була одружена з італійським офіцером. Вони в жахливому становищі, працюють санітарками в лікарні. Уявляєте?

— В якій лікарні.

— Тут, у Княжполі, де я лежала. Мені їх так жаль… Допоможіть їм, Казимире Карловичу, подаруйте щось з одягу. Вони так обносилися, аж жаль дивитися. Такі гарні обидві.

— Повії якісь? — недовірливо буркнув Ганс.

— Та ні ж! Милі, хороші дівчата. Так склалася доля.

— Будуть маніжитися так, як ти…

— Ах, Казимире Карловичу, вони будуть тільки раді! — така солідна, владна людина. Якщо ви їм допоможете, будете їх захищати… Зачекайте, я маю фотографію однієї з них.

Наморщивши чоло, Валя порилася в кишенях, затим відкрила торбинку й, відсунувши пляшку, що лежала там, дістала фотографію із загнутими й потрісканими ріжками.

— Що там у тебе? Граната? — спитав Ганс, беручи подану йому фотографію.

— Так, граната — пляшка самогонки-калганівки, — без тіні збентеження відповіла дівчина. — Ви здивовані? Купила в “Утісі”. Хотіла понести до лікарні й випити з дівчатами… — Вона сумно похитала головою. — Так-так, Казимире Карловичу, я випиваю потроху… Що вдієш? Почала з того дня, коли довідалася, що тата повісили. Боюсь, аби не стати алкоголічкою.

Він витріщив очі на фотографію. Це був так званий “інтимний” знімок — юна красуня, прикриваючи груди хутром чорнобурки, кокетливо демонструвала свої гарні голі плечі.

— Це Ніна, — сказала Валя. — Італієць був безтямно закоханий у неї. Звичайно, зараз вона не така гожа, але дуже-дуже приваблива. А Маша іншого типу — пампушка, величезні чорні очі, ямочки на щоках. Оце вже справжнє поросятко. Та ще й чудово співає. А можна їх сюди привести? То нічого, що гестапо?

— Де вони живуть?

— При лікарні, у флігелі-ізоляторі, де я лежала.

Гансові очі повеселішали. Він прикидав, як би краще організувати зустріч. Вести дівчат сюди в кабінет йому не хотілося, бо цей кастрат Белінберг не пропустить нагоди накапостити йому й завтра ж подзвонить Борцелю.

— А якщо ввалитися туди до них?

— Зараз?

— Звичайно. Чого відкладати.

— Але ви скажете головлікареві, щоб не картав дівчат? Це такий паскудний тип, стара польська карга.

— Хо-хо, я заткну йому пельку одним слівцем. Поїхали?

— Треба б захопити щось із провізії. Дівчати одержують мізерний пайок. У них навіть не знайдеться чим почастувати нас. І, Казимире Карловичу, звичайно візьмете охорону? Про всяк випадок. Я без охорони з вами боюся.

Отут і закрутилося. Ганс наказав Філінчуку розбудити другого охоронця й запрягати коней, сам уклав у валізку дві літрові пляшки, самогону, провізію, засунув у кишеню гранати й, окинувши поглядом кабінет видно, хотів уже сказати: “Готово, поїхали!”, але якась тривожна думка затримала його. Він замислився, а потім рішуче вийняв з-за пазухи невеликий шкіряний портфелик сховав його в сейф і, обернувши ключ, двічі спробував, чи добре замкнені сталеві дверцята.