Михаил Пархомов - Чорні дияволи

Тільки тепер, коли шум мотоцикла розтанув удалині, Нечай зрозумів, що десь поблизу схилом гори проходить дорога, що вона петляє, то спускаючись ближче до моря, то знову піднімаючись угору. Ця дорога була мало не за самою огорожею, що виднілася попереду. Добре, що вони інстинктивно трималися осторонь її, не наважуючись наблизитись.

Але потім він побачив, що така ж сама огорожа відділяє цей виноградник від сусіднього. Він майже наткнувся на неї в темряві. Горожу закривало віття колючого чагарника.

— Перескочимо? — тихо спитав Сеня-Сенечка і, не дочекавшись відповіді, додав: — Я перший…

Нечай бачив, як його гнучке тіло майнуло через огорожу. Потім, за хвилину, почувся тихий свист. І тоді Нечай теж підвівся. Перескочивши через огорожу, він упав на землю і затаїв дух. Земля гуділа.

— Семене!..

Уперше він назвав друга просто на ім'я.

— Я тут… — почулося з темряви. Сеня-Сенечка вже встиг відповзти вбік.

Нечай поповз на голос.

— Поглянь-но туди, — сказав Сеня-Сенечка, коли Нечай опинився поруч.

Розсунувши кущі, Нечай побачив сарай, що кидав на землю теплу повстяну тінь. По той бік сарая на дереві чи на стовпі висів ліхтар.

Рука потяглася до ножа, що висів на поясі. Не змовляючись, вони відповзли в різні боки, щоб обійти сарай і потім зійтися. Так надійніше.

Спочатку Нечай побачив ліхтар, що висів на високому дуплистому дереві. Це був звичайний гасовий ліхтар, його тихе тепле світло падало на землю, на курінь, на стару посічену колоду, що лежала під повіткою, але сокира в ній не стриміла. Перед входом у курінь лежав потертий кожух.

Було тихо. Тільки тиша ця була якась тривожна. А втім, може, йому це здається? Нечай трохи підвівся на лікті. Старий сторож, либонь, уже стомився чекати гостей і солодко спав у своєму курені. Але сокира… Нечай не спускав з неї очей. Незрозуміло, чому сокира лежить на землі.

Нечай прислухався. І знову тиша здалася йому такою ворожою, що його серце вдарило на сполох.

Проте жоден сторонній звук не порушував тиші. Тільки через деякий час дорогою знову проторохтів мотоцикл, тепер уже, видно, у зворотному напрямі. І знову запала тиша.

А Нечай усе ще ніяк не міг одвести погляду від сокири, що валялася на землі.

Коли до нього підповз Шкляр, Нечай спитав:

— Бачиш?..

Щось трапилося. Це було зрозуміло. Щось непоправне, страшне.

— Все одно, — тихо мовив Сеня-Сенечка. — У нас немає іншого виходу.

Знову правда була на його боці. Діватися нікуди. Вони повинні зазирнути в курінь, може, старий помилився чи забув про сокиру? Із старими буває… Ну, а якщо там засідка, то… Один біс.

— Гаразд, — погодився Нечай.

Він підвівся і побіг під тьмяне світло ліхтаря. А ось і курінь! В обличчя вдарив міцний кислий запах овечої шерсті.

«Де твоєто моміче?..»

Та йому не довелося спитати про це. В курені все було перевернуто догори дном. Там уже хтось побував. І зовсім недавно. Було ясно, що цей хтось забрав із собою господаря.

Поряд з розпоротим матрацом, у якому, видно, щось шукали, валялася обрізана довгаста тиква. З тикви випали дерев'яні ложки (господар, як видно, чекав гостей). Тут же стояв чорний горщик з прохололою квасоляною юшкою, — Нечай визначив це по запаху. Біля входу він знайшов шерстяні панчохи і стоптане взуття, схоже на постоли. Більше нічого в курені не було.

Виглянувши, Нечай покликав Сеню-Сенечку. Треба було порадитись, що робити далі.

Горщик з юшкою ще зберігав тепло вогнища, яке було затоптане. Присок, що лишився на місці вогнища, був м'який, не встиг іще прохолонути. Нечай розгріб його руками і побачив червону вуглинку… Вогнище дотлівало.

— Треба забиратися звідси, — сказав Нечай.

— Я певен, що за куренем ведуться спостереження. Нас, мабуть, проґавили. Але неодмінно помітять. Вони сюди знову навідаються, ось побачиш.

— Забиратися? А куди? — спитав Шкляр. На це запитання не так просто було відповісти.

В такому вигляді далеко вони не зайдуть. Хоча б у старого знайти якусь поганеньку одежину!.. Але в курені порожньо. А кожуха, що лежить біля входу, на себе не надінеш. У ньому тільки дітлахів лякати.

Вони сиділи мовчки, думаючи про одне й те ж саме. Лишатися в курені було ризиковано. Ті, що забрали старого, з хвилини на хвилину могли з'явитися знову. А що, як вони засіли за огорожею? Сидять і чекають. Досить їм вийти з куреня, як тоді…

— Дурниці. Там нікого немає. Вони б нас давно вже схопили, — сказав Нечай.

— І справді… — Шкляр сів на матрац, обхопив коліна руками. Куди піти?