Михаил Пархомов - Чорні дияволи

Були хвилини, коли Нечаєві хотілося зірвати з себе маску і підставити обличчя вітру. Тільки про це ще не могло бути й мови. Хто-зна, а що, як катери підуть у погоню, і їм із Сенею-Сенечкою доведеться знову пірнати на глибину? Та головне — встигнути. Кров знову гупала в скронях.

Десь за годину він побачив у морі темну скелю, що нагадувала вітрило. Вона вже не кидала тіні. Але підводного човна не було на місці. Він шукав його скрізь. Невже пішов? Нечай глянув на годинник. Було за десять хвилин друга. Як же так? Невже човен міг піти раніше домовленого терміну?

Враз він згадав про катери. Він зовсім забув про них. Не було сумніву, що сторожові катери виявили човен і примусили його піти раніше. А тепер треба чекати чотири доби.

Він навіть не подумав, що їх могли залишити напризволяще. Він знав, що другий човен неодмінно прийде. Але його ще треба було дождатися.

Чотири доби!.. Він подумав про це так, ніби чотири доби дорівнювалися вічності. Що ж, вони ждатимуть, ждатимуть… «Де твоєто моміче?..» — пароль спалахнув перед ним вогненними літерами. Він скаже пароль, і той старик-сторож відповість: «Лєгна сп вече, аго». Так буде. Невдовзі після того, як вони зі Шклярем виберуться на берег…

Він подивився на Сеню-Сенечку. Шкляр, здавалося, куняв. Ну й нехай… Нечай скерував торпеду до скелі, що темніла попереду.

Біля скелі вони зірвали з себе маски, скинули комбінезони і важкі черевики. Усі обладунки разом з торпедою треба було затопити. Відповідно до наказу.

Це забрало небагато часу. Спорядження прив'язали до торпеди. Коли вона зникла під водою (місце було глибоке), Нечай і Сеня-Сенечка попливли. Від скелі до берега було метрів п'ятсот.

Зненацька у тій стороні, де був порт, небо спалахнуло, високо піднялося, потім враз осіло, стало димно-червоним. Там шугонув до неба високий вогняний стовп, і тільки потім один за одним пролунали два вибухи.

Перевернувшись на спину. Шкляр спитав:

— А другий звідки?

— Грищина робота, — відповів Нечай, що плив поруч. — Жалко хлопця.

— Не поспішай його ховати, — хрипко відказав Шкляр.

На березі стояв міцний первісний запах водоростей. Вузенька смужка піску біліла в темряві крижаним припаєм. За нею дико, здавалося, аж до неба, громадилися брили каміння.

Ніч уже вичахала, і каміння було вологе, слизьке. Воно блищало в темряві холодним мертвим полиском.

У Нечая зуб на зуб не попадав. Вилізши з води (хвилі зносили назад у море), він пригнувся і побіг прямо до каміння. Глупа темрява, що залягла між скелями, водночас і лякала і вабила його. Що в ній? Вона могла будь-якої миті вдарити в обличчя смертельним вогнем, але могла і врятувати від небезпеки. На світлому піщаному пляжі Нечай почував себе зовсім беззахисним. У нього навіть пістолета не було.

Стискав рукоятку ножа — цю єдину зброю, яку мав при собі.

А темрява шелестіла осипами, шаруділа опалим листом… Але ці звуки чомусь не зливалися в суцільний неосяжний шум, як це буває в глибині лісу. Тут, на цьому чужому березі, кожне шарудіння, кожен тривожний хрускіт існував як би сам по собі і через ге його було чути гучно, виразно. Здавалося, ці різкі звуки продирають по шкірі.

Він подумав, що це, напевне, холод. Вони занадто довго пробули в осінній воді, занадто довго.

Добравшись до каміння, він несподівано відчув за спиною порожнечу. Шкляр!.. Нечай здригнувся й оглянувсь. Сені-Сенечки не було. Позаду лежала неозора пустеля моря. Шкляр!.. Шкляр!..

Він ладен був закричати. Тривога захлюпнула його з головою і жбурнула на землю.

Раз по раз спотикаючись, він знову почав спускатися до моря. Не думав про небезпеку. Шкляр!.. Ноги, не знаходячи опори, повсякчас ковзали. Він подряпав їх до крові, але не відчував болю. Шкляр!..

Тільки б не лишитися самому. Шкляр!..

Він скочив з каменя на пісок і тут, біля самої води, побачив Сеню-Сенечку. Той сидів навпочіпки і, здавалося, щось шукав. Знайшов час!

— Ти що?

— Сліди… — тихо пробурмотів Сеня-Сенечка, навіть не повернувши голови.

Тепер і Нечай їх побачив. Сліди, сліди… Глибокі, чіткі. Подумалося: «Тепер амба!..» Та коли він схилився, щоб роздивитися їх ближче, у нього враз одлягло від серця. Це були їхні власні сліди.