Михаил Пархомов: Чорні дияволи

— Торік.

— Когось із наших зустрічав?

Гасовський не встигає відповісти. Лунає стук. Так і є, це Сеня-Сенечка. Таки прийшов, дотримав слова.

— Аякже? — каже Шкляр. — Я тільки сьогодні вранці прилетів.

Він обнімається з усіма по черзі, потім, обернувшись до Нечая, питає:

— А де Ганнуся?

— Пішла до своїх розвідників, — відповідає Нечай. — Сам Грант з Єревана приїхав. Сідай.

Останній приходить Яків Бєлкін. Раніше він ніяк не міг — була робота. Сьогодні, в День Перемоги, вони спустили на воду судно.

— Ти все ще бригадиром? — питає Шкляр.

— Звичайно. — Яків стенає плечима.

Дивне запитання! Де ж йому працювати, як не на рідному судноремонтному?

— Так, тепер, усі в зборі, — каже Арабаджі і сідає на валик дивана поруч з Нечаєм. — Що ж, почнемо.

Вони мовчки піднімають склянки. П'ють за тих, хто не вернувся з війни. За тих, хто лежить під Смоленськом і Сталінградом, за «сонною Віслою» і голубим Дунаєм. За тих, хто не долюбив, не дорадів і не достраждав на планеті Земля. За тих, хто назавжди лишився молодим у серцях матерів і в серцях товаришів. Адже мертві не старіють. Як небо. Як зорі.

Потім вони п'ють за Перемогу. Нечай зустрів її в Берліні. Кость Арабаджі у столиці Австрії. А от Якова Бєлкіна комісували під чисту ще в сорок четвертому.

За вікном злітають ракети. Гарматні постріли стрясають іншу, розгойдують весняне небо. Салют!.. І вони знову піднімають склянки, з'єднують їх над столом..

Потім згадують друзів тепер уже далекої юності. Вони знову молоді, як тоді, в далеких уже сорокових… І так само радіють, що живі, як і чверть віку тому. Хто сказав, що вони стали іншими? Неправда. Солдати завжди лишаються солдатами.

Підперши голову рукою, Сеня-Сенечка тихо заспівує:

Коли він замовкає, Гасовський дістає портсигар. Потім показує Костеві фотографії своїх онучат. Їх у нього двоє. Гасовський надіється, що хоч вони стануть артистами…

— Цілком можливо, — каже Кость Арабаджі. — Вони в діда.

Нечай встає і підходить до вікна. Посмоктує порожню люлечку. Уже пізно, та ліхтарі ще не горять. За вікном зеленіє листя старих акацій.

Нечай дивиться на вулицю, але серцем він з друзями, які сидять за столом. Він чує, як Гасовський докоряє Бєлкіну за те, що торік його з ними не було.

— Дивись, Якове, відриваєшся од мас, — каже Гасовський.

— Торік ніяк не міг, — виправдується Бєлкін. — Був у Болгарії, в Бургасі. Ми там новий док монтували.

Болгарія!.. Нечай здригається. Корчма на курній дорозі, тихі вулички Варни, шорстка долоня Генчо… Усе це було, було! Там, біля далеких берегів Болгарії, загинули Ігорок і Гришка Троян… Нечай дивиться у вікно і думає про те, що хоч минуло вже стільки років, а ще не все розказано про минулу війну. І не тільки тому, що людям властиво забувати погане, важке. І не тому, що не настав іще час усе розповісти… Він думає мовчки, зосереджено, а потім одвертається од вікна і йде до столу, за яким сидять його друзі.

Кавторанг— капітан другого рангу.

Стівідор— старший на портових вантажно-розвантажувальних роботах.

Чорні дияволи! Дияволи!.. (нім.)

Сублокотинент— молодший лейтенант (рум.).

Крокі— схематичний план місцевості, предметів.

Бадя— звертання до старшого (рум.).

Іцари— штани з грубої домотканої матерії (рум.).

Триреми— у древніх греків і римлян судно з трьома ярусами весел.

Ферботен— заборонено (нім.).