Михаил Пархомов - Чорні дияволи

Нечай так стомився, що опустився на стілець.

Дерев'яний стіл був чисто вишкребений. Над ним на довгих ланцюжках висіла гасова лампа. Із каламутних вікон лилося похмуре лілове світло.

Що робити?.. Залишатися в лісі — дуже ризиковано. Німці от-от почнуть його прочісувати. Вони, очевидно, вже спохватилися… Тоді, може, спуститися до дороги? І це небезпечно. Та іншого виходу в них не було. Тільки так вони дістануться до міста. Пішки. А ще краще — на попутній машині.

Там, у місті, вони повинні знайти шевця. Якщо, звісно, його ще не схопили, як старого сторожа, котрий мав їх прихистити. Тоді… А втім, повернутися до лісу вони завжди встигнуть. Запасуться продуктами, на хліб грошей вистачить.

Вивернувши кишені, Нечай розклав на столі усе своє трофейне багатство — сигарети, запальничку, якісь листи, гроші… Тридцять левів! Та це ж сума. І це крім тих двох монеток, які зашиті у нього в трусах.

— А в тебе скільки?

— Двадцять чотири, — відповів Сеня-Сенечка.

— Розділимо по-братськи…

— Навіщо? — Шкляр стенув плечима. — Поклади все на місце. І листи теж. Вони в тебе в якій кишені були?

— У верхній. Там, де солдатська книжка.

— Отуди й поклади.

Сеня-Сенечка був передбачливий. Нечай мусив визнати, що Шкляр має рацію.

Та перш ніж сховати солдатську книжку, Нечай розгорнув її. Гуго Реслер, як значилося в ній, був родом із Гамбурга. Він теж народився у двадцятому році. Виходить, вони однолітки… Нечай посміхнувся. Він не був забобонний.

А Сеня-Сенечка чомусь спохмурнів, засовався на табуретці.

— Дай монетку, — попросив він і, коли Нечай дав йому монетку в п'ять левів, підкинув її.

— Орел!.. — сказав Нечай машинально. — Ти що задумав?

І справді, монетка упала на підлогу «орлом». Сеня-Сенечка нахилився, підняв її і повеселів.

— Тепер ходімо, — сказав він.

Вони спустилися на дорогу, витерли запорошені чоботи листям папороті, поправили пілотки і пішли.

Невдовзі порівнялися з старим болгарином, який, спираючись на сукувату палицю, повільно чапав за мулом. На старому була висока бараняча шапка, він смоктав глиняну люлечку, зрідка позираючи на свого мула, на якого були нав'ючені корзини з виноградом. Обличчя у старого було темне, зморшкувате.

Нечай мало не сказав: «Привіт, батю…», та вчасно схаменувся. Німецький солдат Гуго Реслер навряд чи став би вітатися з старим болгарином та ще й російською мовою. На місці Сені-Сенечки Кость Арабаджі, якби він був тут, шепнув би Нечаєві: «Тихше, не заривайся…». А Гасовський порадив би: «Візьміть себе в руки, мій юний друже».

Старий ішов мовчки, удаючи, що не бачить німецьких солдатів. Його люлечка булькала. І нехай… Нечай прискорив крок. Обігнавши старого, він і Сеня-Сенечка наздогнали довгу гарбу з високими скошеними драбинами, на якій сиділа чорноока молодиця в домотканому суконному сарафані.

Такі гарби можна зустріти і під Одесою, і під Миколаєвом. Та й сама молодиця була схожа на колгоспницю. Нечай подумав про це і мимоволі усміхнувся їй, але вона одвернулася від нього, стиснувши губи, і він теж перестав усміхатися. Було ясно, що місцеві жителі не дуже полюбляють окупантів. Уже минуло півроку відтоді, як німці ввели в Болгарію свої війська, а населення не хотіло примиритися з їх присутністю.

Було жарко.

Нечай скинув пілотку і засунув її під погон — так робили німці, яких він бачив під Одесою. А Сеня-Сенечка обмежився тим, що розстібнув комір мундира.

Зненацька Нечай пригадав фразу, яку він чув ще в дитинстві. «На Шипці все спокійно».

Дорога йшла паралельно до моря і так близько від нього, що прохолодна синява заливала Нечаєві очі. На виноградниках гнули спини жінки. Та ось дорога розширилася, вони вийшли на невеликий майдан, і Нечай побачив стару корчму, біля якої стояли близько десяти возів і гарб.

Корчма — приземкуватий будинок з облупленою штукатуркою — стояла на пагорбі. Перед ґанком на вищерблених кам'яних сходах сиділа молода циганка і ворожила якійсь селянці на бобах.

Нечай і Шкляр обминули їх. Нечай штовхнув дубові двері, помережані для міцності широкими шляпками цвяхів, і на нього тхнуло гострим запахом смаженої цибулі.

За довгим дубовим столом на вузьких лавках, застелених вишмуляними яскравими килимками, сиділи селяни. У корчмі було накурено й гамірно. Та досить було Нечаєві і Шкляру переступити поріг, як розмови і пісня одразу вщухли. Нечая вкололи погляди десятків чорних очей.

Долівка, потемнілі від часу дерев'яні балки… Нечай роззирнувся, звикаючи до напівтемряви. Вбік від шинквасу горіло вогнище, над ним на залізному ланцюгу висів чорний казан, і склепіння над ним теж було вугільно-чорне від багатолітнього диму і сажі. Нечай перевів погляд на корчмаря. Він стояв за шинквасом і очікувально мовчав. Це був міцної статури чоловік років п'ятдесяти, з мідною потилицею і відстовбурченими вухами, його обвислі вуса пропахли анісовою горілкою. Нечай кинув на шинквас монетку і запитально подивився на хазяїна. Цього вистачить?