Михаил Пархомов - Чорні дияволи

Нечай швидко переодягся. Поверх старого піджака надів латану ватянку, насунув на голову вилинялий картуз, і одразу став схожий на сільського хлопця. Потім провів рукою по неголених щоках.

— А повернись-но, сину, як сказано в Гоголя, — зажадав Гасовський і схвально кивнув: — Годиться.

Треба було йти. А ноги ніби приросли до долівки. Як вийти на люди? Як дивитися на румунів, що хазяйнують у селі, і нічим не видати себе?..

Гасовський обняв його за плечі і легенько підштовхнув до дверей. Давай, голубе… Лейтенант примусив себе усміхнутися. Чим він ще може допомогти Нечаєві?

— Тримай, — він простягнув йому свій пістолет. — На всяк випадок.

— Заздрю тобі, — сказав Кость Арабаджі. — Все-таки краще, ніж відсиджуватися в погребі.

— Розмови… — гримнув Гасовський. — Ну, йди…

Сонце вдарило Нечаєві в очі. Стримуючи серцебиття, він ступав поруч з дідом курною дорогою. Он у тій хаті колись жила Ганнуся! Як би дізнатися, що з нею? Він одвернувся, опустив очі.

Село ніби вимерло. Тільки на городах де-не-де порпалися жінки. Та на майдані перед сільрадою стояли румунські вози з сіном.

Воду на батарею возили в пожежних бочках. Дід вивів з конюшні пару буланих кляч і запріг їх у воза. Потім розібрав віжки і сів на передок. Нечай сів поруч.

Клячі повільно ступали натрудженими ногами, відмахувались хвостами од мух. Відро, приторочене позаду воза, порожньо деренчало. Коли вони під'їхали до колодязя, там стояло кілька підвід. Було чути, як гримить цеп і, натужно намотуючи його, повискує дерев'яна корба.

Нарешті підійшла їхня черга. Воду набирали довго. Коли виїхали з села, сонце вже підбилося височенько.

Лунка, наїжджена дорога бігла через поля кукурудзи. Вони їхали вже годин зо дві, а й досі не зустріли жодного румунського солдата. Нечай уже подумав, що дід даремно лякав їх. Коли це одразу при виїзді з балки їх зупинили. Один солдат узяв коня за вуздечку, а другий підійшов до діда.

— Вапа, — сказав дід, киваючи на бочку.

Не випускаючи з рук карабіна, солдат зазирнув у бочку, потім засунув туди руку і, ковзнувши поглядом по обличчі Нечая, кивнув, що можна їхати. Він, очевидно, вже звик до того, що селяни возять воду на батарею.

Невдовзі їх знову зупинили солдати. Нечай переконався, що підступи до батареї пильно охороняються.

Обабіч дороги валялись порожні ящики з-під снарядів. Значить, батарея близько, хоч її й не було видно.

«Не інакше як он за тими деревами», — подумав Нечай. Він виліз на воза, щоб краще розгледіти. З пригірка він побачив у розлогому вибалку довгі стволи чотирьох гармат. Осторонь від них диміла польова кухня.

— Стій!..

Дід натягнув віжки.

— Далі не можна. Піф-паф!.. — сказав солдат. Він відібрав у діда віжки, звелів і Нечаю злізти з воза, сам сів на їхнє місце й поїхав далі.

Нечай усміхнувся. Диваки!.. Вони нікого не пускають на свою батарею, а її й звідси добре видно. Гармати, снаряди, артилеристів… Він дивився на батарею, намагаючись запам'ятати все до найменших деталей Адже в нього не було з собою ні карти, ні олівця. Він міг покладатися тільки на свою пам'ять.

Дорога вела на Велику Дофінівку. Запилені акації стояли ліворуч. А лиман — праворуч. Від нього вже тягло вечоровою прохолодою…

Додому повернулися смерком. На радощах Гасовський обняв Нечая, потім підштовхнув до Бєлкіна, який обхопив його своїми ручищами, ніби хотів переконатися, що Нечай живий і здоровий, і тільки після цього передав його в обійми Сені-Сенечки. Кость Арабаджі, який не любив «телячих ніжностей», обмежився тим, що поплескав Нечая по плечу.

— Ну, доповідай, — сказав Гасовський, подаючи йому карту.

Нечай коротко розповів про результати розвідки і поставив на карті хрестик у тому місці, де стояла батарея.

Виходило, що батарея була за кілька кілометрів од місця, на яке вказував їм полковник. Трошки праворуч.

— Порядок, — підсумував Гасовський. — Будемо збиратися. А пістолетик, між іншим, поверни.

Вночі, попрощавшись із дідом, вони вирушили в дорогу. Поруч з Нечаєм бадьоро ступав Кость Арабаджі Він був веселий — збоку в нього висіла повна фляга води. А Нечай дивився в землю. Він думав про діда, про Ганнусю… Чи доведеться ще колись побачити їх?..

Ніч була вітряна. Нечай не здогадувався навіть, що саме цієї ночі доля ворожої батареї, на яку румуни покладали стільки надій, була вирішена. Звідки він міг знати про це? Він і його друзі виконали завдання, от і все.

Не міг він знати й того, що через три тижні, скориставшись із даних розвідки, у ворожому тилу висадиться великий морський десант і, захопивши з ходу Чабанку, Стару і Нову Дофінівки, з'єднається біля Вапнярки з краснофлотцями того полку, в якому він сам служив, і що тоді ж, 23 вересня, ворожу батарею буде захоплено. А сталося саме так. Гармати вдалося захопити цілісінькими. Їх стволи все ще були задерті вгору і дивилися на місто. Тут же, біля гармат, валялися кинуті румунами котелки, шинелі, карабіни… І тоді якийсь бравий морячок-десантник в набакиреній безкозирці заліз на ствол тупорилої сталевої потвори і написав на ньому: «Вона стріляла по Одесі. Але більше не буде!..»