Михаил Пархомов - Чорні дияволи

— Дзвонив сам командуючий… — багатозначно, трохи затинаючись, мовив вістовий. — По них приїхали. Моряк і ще один, у кепочці. Сидять у полковника, розмовляють. От-от вийдуть.

— Командуючий? Бреши, та знай міру…

Якби сам господь бог подзвонив командиру полка, Гасовський, мабуть, здивувався б менше. Але командуючий… Не може бути! Звідки командуючий знає про існування якогось Костя Арабаджі чи Петьки Нечая?..

— Я сам чув…

— А ти, часом, не переплутав?..

Вістовий навіть образився на Гасовського.

У нього, хвалити бога, ще не відбило пам'ять. Командуючий, певна річ, дзвонив з іншого приводу, а наостанок сказав: «Іще таке. Ти запиши прізвища, зараз я тобі їх назву…» І вістовий сам бачив, як полковник записав на перекидному календарі: «Арабаджі, Нечай, Шкляр…» Провалитися б йому на цьому місці.

І тут, оглянувшись, Гасовський побачив полковника. Його супроводжували моряк з нашивками і цивільний у пом'ятій кепочці-восьмиклинці. Гасовський виструнчився, підніс руку до козирка.

Прийнявши рапорт, полковник спитав:

— Ці хлопці тут?

— Тут… — Гасовському враз перехопило подих. — Арабаджі, Шкляр, Нечай… Два кроки вперед.

Вони вийшли із строю. Обличчя їхні були напружені.

— Дякую за службу, — сказав полковник. — Спасибі, розвідники.

Він підійшов до них і кожному потиснув руку. У нього було стомлене обличчя.

Нечай не розумів, чому полковник подякував тільки їм трьом. А Яків Бєлкін? А Гасовський?.. Адже вони разом ходили в розвідку. Нечай почував себе ніяково. Він опустив очі.

Але незабаром усе з'ясувалося.

Полковник сказав, що не по своїй волі він відчисляє їх із частини. Так треба, одержано наказ. Сьогодні ж вони переходять у розпорядження товаришів… — він кивнув на моряка і цивільного, які стояли біля ґанку. Певна річ, для подальшого проходження служби. Оце і все, що він може їм сказати.

Нечай підвів очі на полковника, чомусь зітхнув.

— Товаришу полковник. А як бути з цим? — Кость Арабаджі одразу зорієнтувався і відтягнув поділ гімнастьорки. — Дозвольте скинути?

Полковник перезирнувся з моряком.

— Гаразд, — сказав він. — Дозволяю. Тільки швидко.

Вони кинулися до речей, що були скидані на купу. Кость тріумфував. Їм повертають морську форму! Це треба розуміти!.. Він знав, він відчував… Коли-небудь і їм мусило ж поталанити!..

А Нечай був наче сам не свій, з тугою подумав він про те, що залишає полк. Жаль було розлучатися з Гасовським, з Бєлкіним. Він устиг поріднитися з ними, відчував, що йому не вистачатиме їх.

А втім, про майбутнє він не думав. Війна вже навчила не загадувати наперед.

— Хто з вас Нечай?..

На кітелі у моряка тьмяно блищали нашивки. Нечай виструнчився. Чи це не той дивний моряк, що розшукував його?.. Він слово в слово пригадав розповідь сусідки по квартирі. Тільки моряк помиляється. Він, Нечай, ніколи не був чемпіоном…

— Бач, де ви!.. А ми вас шукали… Посилали запит і в Севастополь.

— Мені сусідка говорила, що приходив якийсь моряк, — відповів Нечай. — Але я не знав…

Він так і не встиг сказати, що його, мабуть, приймають за когось іншого. Тільки намірився сказати про це, як моряка покликав полковник, і вони вдвох пішли до хати. Тоді Нечай почав шукати очима Гасовського. Хоч руку потиснути на прощання.

— Не згадуйте лихом, товаришу лейтенант, — сказав він.

— І ти…

Вони обнялися. Нечай рішуче засунув руку в кишеню і вийняв батькову люльку. І хоч це була єдина пам'ять про батька, він простягнув люльку Гасовському:

— Візьміть…

— Та що ти, мін юний друже… — якомога байдужіше промовив Гасовський. — Я ж цигарки курю. І взагалі збираюся покинути це діло. Треба берегти здоров'я.

Він майже силоміць втиснув люльку Нечаєві в руку.

— Живі будемо — не помремо, як говорить народна мудрість, — сказав він. — Ще зустрінемося, Нечай. Згадаєш моє слово. Гасовський базікалом ніколи не був.

Нечай повернувся до Бєлкіна.

— Прощай, Якове!..

Той буркнув, не підводячи очей:

— Прощай!..

Під попелястим небом задушливо тлів вересень. Нерухомо стояли дерева. Трава під ними була жухла, шорстка… Нескошена, вона низько стелилася по землі.

Кабіна полуторки чіплялася за віття акації, і воно люто шмагало по ній.

Нечай, Кость Арабаджі і Сеня-Сенечка лежали в кузові на брезенті, що вкривав купу флотських штанів, бушлатів і фланелівок. Кость курив і дивився увсібіч. Порожні вікна, купи цегли, перевернуті афішні тумби… Попереду машини іржавіли трамвайні рейки.