Михаил Пархомов - Чорні дияволи

— Дарма, — сказав дід. — Я вас так сховаю, що ніколи не знайдуть.

— Заснути б часинку! — Кость Арабаджі сито потягнувся.

— Так ви лягайте…

— Я повартую, — сказав Нечай.

Він хотів остатися з дідом наодинці, розпитати його про Ганнусю. І коли друзі полягали на підлозі, а дід прибрав зі столу чавунчик і миски, загасив потім каганець, Нечай слідом за ним вийшов у сінці.

— Знаєш, кого я бачив у Севастополі? Ганнусю, сусідчину дочку, — сказав Нечай. — Вона там учиться.

— Знаю, знаю, вона мені сказала, — відповів дід.

— Ганнуся? Коли?..

— Та недавно Вона додому повернулася, саме як почалася війна. А потім прийшли румуни, і її наче вода змила.

У Нечая тенькнуло серце.

— Пропала?

— Люди кажуть… А може, виїхала.

— Не вірю, — сказав Нечай. — А де її мати?

— Тут, де ж їй бути. Та ти до неї не йди. Вона з цими песиголовцями заодно, — він плюнув. — Німкеня вона, хіба ти не знав? Крамер її прізвище. Чоловік у неї був гарною людиною, комуніст. А вона… Живеш з людиною по-сусідськи. І раптом виявляється…

Невже й Ганнуся?.. Нечай боявся навіть подумати про це. Ні. Не може бути! Хоч і кажуть, що яблуко від яблуні… Але ж він Ганнусю краще знає. Краще від усіх на світі.

— Романе Кіндратовичу! Нечай упізнав голос Гасовського.

— Я знову про ту батарею. Як туди пробратися? Допоможіть.

— Є в мене думка… Туди воду возять. Щодня.

— Хто?

— Та наші ж, із села. На минулому тижні я теж возив. Можу знов…

— Аз вами не можна?

— Куди тобі… Он Петрусь — інша річ. його в селі знають. Скажу, що онук повернувся, допомагає по хазяйству… Якась там одяганка в мене знайдеться…

Він замовк. Здається, машина. Точно. І ніби зупинилася…

— Буди своїх, — пошепки сказав Гасовському і підняв ляду погреба. — Мабуть, румуни…

У дворі вже було чути чужі голоси.

Румуни пробули в хаті до ранку. Їх набилося туди чоловік з десять. Чи вони збилися з дороги, чи вирішили просто переночувати в хаті?

Сидячи в холодному погребі, Нечай чув їхні кроки і голоси.

Ось якийсь із них зупинився над його головою. Румун, звичайно, бачить, що стоїть на ляді погреба. Чи не здумає він підняти її, щоб чимось поживитися? Якщо так, доведеться стріляти. І тоді…

Він уже картав себе, що привів друзів до діда. Це через нього вони опинилися в кам'яному мішку. Він не думав про те, що румунів утричі більше, що їм досить кинути в погріб одну-єдину гранату… Журився тільки тим, що не виконають завдання.

У погребі було волого, як у склепі, і Нечаю приверзлося, що вони тут живцем поховані. Невже цьому не буде кінця?

Його фланелівка і штани все ще були вологі. Вони не встигли висохнути і тепер холодили тіло. У Нечая зуб на зуб не попадав. Оце вскочили!..

На своїй потилиці він відчував дихання Костя Арабаджі.

Було темно. Крізь вузьку щілину в погріб пробивався один-єдиний промінь світла.

Та ось голоси над головою ніби стихли, віддалилися. Й одразу загурчав мотор. Потім піднялася ляда погреба, і яскраве денне світло вдарило Нечаєві в очі.

— Поїхали… — сказав дід. — Гей, хлопці, ще живі? Вилазьте…

Його слова заглушив гуркіт. У цебрі, що стояв у сінях, захлюпала вода.

— Важка заговорила, — сказав Гасовський, коли виліз із погреба. — Справді, до неї кілометрів вісім, не більше.

Важка румунська батарея била з невеликими інтервалами. Один залп, другий, третій… Замовкла вона зненацька, ніби оглухнувши від власного гуркоту.

І тоді Гасовський знову сказав:

— Виручай, Романе Кіндратовичу. На тебе вся надія.

Нечаїв дід виявився хитрюгою. Він узяв лопату й пішов у сад; невдовзі повернувся з пляшкою горілки. У Костя аж слина потекла. Старий, лукаво поглядаючи на Костя, старанно витер пляшку, сховав її в кишеню і кудись подався. За годину повернувся повеселілий.

Домовився з місцевим старостою, щоб той на завтра переніс його чергу везти румунам воду. Староста дав перепустку і на внука, бо старому ж важко налити сорокавідерну бочку.

Староста пам'ятав Петра ще хлопчиною, який приїжджав до діда на канікули, і в його задурманеному горілкою мозку Нечай усе ще лишався хлопчаком. Староста й не подумав, що відтоді, як він бачив хлопчака, минуло кілька років, і колишній школяр став дорослою людиною, здатною носити зброю.

Наступного дня, ще тільки благословлялося на світ, старий уже розбудив онука.

— Збирайся! — коротко наказав він.

Дід бадьорився, але з усього видно було, що тривога за внука ні на хвилину не залишала його — розумів: коли з Петрусем щось трапиться, він собі цього довіку не простить. А трапитися може все. Такий час…