Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Казка Жака Паганеля надзвичайно всім припала до вподоби. Оповідача нагородили гучними оплесками, але кожний так само мав своє на думці, і вчений, як це завжди буває в суперечках, нікого не переконав. Однак усі зійшлися на тому, що нарікати на долю не слід, і коли немає ані палацу, ані хижки, треба задовольнятися деревом.

Отак, за розмовами, звечоріло. Тільки міцний сон міг гідно завершити цей турботливий день. Мешканці омбу відчували страшенну втому не лише через боротьбу з повінню, але й від нещадної спеки, котра мучила їх протягом цілого дня. Їхні крилаті сусіди вже подали добрий приклад, умостившись на ніч. Мелодійні рулади ільгуерос, цих соловейків пампи, помалу затихли, пташки поховались у темній гущавині листя. Найкраще було б і людям зробити те саме.

Однак, перш ніж “забратися в кубелечко”, як сказав Паганель, він, Гленарван і Роберт видерлись нагору до “обсерваторії”, аби востаннє кинути оком на водну рівнину. Було близько дев’ятої години. На заході, де сонце щойно сховалось за обрій, стояло огнисте марево. Вся ця частина небозводу наче купалася в гарячому тумані. Сузір’я, завжди такі яскраві в Південній півкулі, тепер ледь мерехтіли крізь імлистий серпанок. Проте їх усе ж можна було розпізнати, і Паганель загадав своєму юному другові Роберту пильно вдивитися в зірки — вони тут напрочуд гарні. Зокрема він указав на сузір’я Південного Хреста, котре має У своєму складі дві зірки першої і дві — другої величини, розміщені у формі ромба приблизно на висоті полюса; на сузір’ї Кентавра, в якому сяє Альфа, найближча до Землі зоря; на дві туманності Магеллана — поміж них більша вкриває простір, що в двісті разів перевищує видиму поверхню Місяця, і, нарешті, “чорне провалля” на небесному склепінні, де світил ніби немає й сліду.

На превеликий жаль Паганеля, Оріон, котрий можна бачити в обох півкулях, ще не зійшов; та все ж географ розповів двом своїм учням про деякі цікаві подробиці патагонської “космографії”. Поетичні індіяни вбачають в Оріоні велетенське ласо і три бола, кинуті рукою мисливця, що полює в небесних преріях. Всі ці зірки, відбиваючись у неозорому водному свічаді, створювали казкове друге небо, від якого не можна було відірвати очей.

Поки Паганель розводився про нічні світила, виднокруг на сході похмурнів, віщуючи грозу. Тужава, темна, чітко окреслена стяга поволі насувалась відтіль, затьмарюючи зорі. Невдовзі чорна зловісна хмара повила півнеба. Здавалось, вона рухалась сама собою, бо не відчувалось анінайменшого вітерця. Панувала глибока тиша, жодне листячко не тріпотіло на дереві, жодна хвилька не борознила водну гладінь. Дихати стало важко, не вистачало повітря, наче його розріднила якась велетенська помпа. Атмосфера була насичена електричними струмами, й кожна жива істота відчувала, як вони проймають її тіло.

— Буде гроза, — мовив Паганель.

— Ти не боїшся грому? — спитав Гленарван Роберта.

— Ні, сер! — відповів той.

— То й добре, бо гроза вже насувається.

— І надзвичайно сильна гроза, погляньте лишень на оті хмари! — мовив Паганель.

— Мене непокоїть не сама гроза, — сказав Гленарван, — а неминуча злива. Ми вимокнемо до рубця. Що б ви там не казали, Паганелю, але людина не може задовольнитися гніздом, і невдовзі ви самі в цьому переконаєтесь з власного гіркого досвіду.

— О, треба бути філософом, — відповів вчений. — Філософія не позаважає вам вимокнути.

— Ні, звичайно, але вона підбадьорює.

— Однак повернімось до наших друзів і порадьмо їм, озброївшись філософією, якомога щільніше загорнутися в пончо, а головне, набратися терпіння, бо воно нам дуже придасться!

Гленарван востаннє глянув на грозове небо — воно вже геть усе захмарилося, і лише на заході, в непевному присмерку, ледь ясніла вузька смужка. Потемніла вода скидалась на величезну тучу, що, здавалось, ось-ось зіллється з густим туманом вдалині. Навкруг уже нічого не було видно. Очі не могли вловити жодної рисочки світла, вуха — жодного гомону. Запала тиша, така сама глибока, як і темрява.

— Вертаймось, — знову сказав Гленарван. — Зараз зніметься громовиця.

Вони хутко спустились униз гладенькими вітами й вельми здивувались, опинившись у якомусь чудному півсвітлі. Його випромінювала сила-силенна іскристих цяток, котрі бриніли й кружляли над водою.

— Що це, фосфоресценція? — спитав Гленарван Паганеля.

— Ні, — відповів той, — то світні комахи, місцеві світляки; дами Буенос-Айреса роблять собі з цих живих недорогих діамантів чудові прикраси.