Жюль Верн - Діти капітана Гранта

— Ви вчинили б отак? — спитав Паганель.

— Авжеж, — відповів майор.

— Тоді ви допустились би помилки з погляду зоології.

— Але не з загальнолюдського, — заперечив майор.

— Та це ж просто обурливо! — вигукнув Паганель. — Як на мене, то я, навпаки, подбав би, щоб до ковчега потрапили й мегатерії, і птеродактилі, й взагалі всі допотопні тварини, котрі, на жаль, відтоді перевелись…

— А я вам кажу, — наполягав Мак-Наббс, — що Ной вельми добре зробив, покинувши їх напризволяще, коли тільки вони справді існували за його часів.

— А я вам кажу, — не вгавав Паганель, — Ной учинив погано, й вчені його проклинатимуть довіку!

Присутні, слухаючи цю суперечку двох друзів про старого Ноя, не могли втриматись од сміху.

Майор, який ніколи в своєму житті ні з ким не сперечався, наперекір своїм переконанням, щодня мав сутички з Паганелем. Здавалось, у вченого був особливий талан під’юджувати майора.

Гленарван, за своїм звичаєм, втрутився до спірки:

— Прикро це чи ні, з наукового погляду чи з загальнолюдського, але нам доведеться погодитися з тим, що хижаків нема. Паганель, звичайно, і не сподівався на зустріч з ними в цьому повітряному “лісі”.

— А чому б і ні? — озвався вчений.

— Хижі звірі на дереві? — здивувався Том Остін.

— Аякже! Звичайна річ! Американський тигр, ягуар, коли за ним женуться мисливці, частенько шукає порятунку на дереві. Така тварина, зненацька захоплена повінню, могла б знайти схованку між гілляччям омбу.

— Сподіваюсь, вона вам не трапилась? — спитав майор.

— Ні, — відповів Паганель, — хоч ми й обійшли увесь “ліс”. Дуже шкода, то були б знамениті лови! Адже ягуар — лютий кровожерний хижак. Йому досить раз ударити лапою, аби скрутити коневі в’язи. А коли він закуштуе людського м’яса, то жадатиме його завжди. Найдужче він полюбляє м’ясо індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білих.

— Я просто у захваті, що мені припало четверте місце, — мовив Мак-Наббс.

— Пхе! Це доводить лишень, що ви анітрохи не смакуєте ягуарові, — зневажливо мовив Паганель.

— Дуже радію з цього, — жваво відповів майор.

— Але ж це принизливо! — вигукнув незгідливий Паганель. — Адже білі проголошують свою вищість поміж людей, та, видимо, добродії ягуари цієї думки не поділяють!

— Хай так, мій хоробрий Паганелю, — мовив Гленарван, — але як, серед нас немає індіянців, негрів і мулатів, то я дуже радий, що тут немає і любих вашому серцю ягуарів. Нам і без них кепсько…

— Кепсько? — вигукнув Паганель, вчепившись за це слово, що могло надати нового повороту суперечці. — Ви скаржитесь на свою долю, Гленарване?

— А певно, — відповів Гленарван, — хіба ж вам вигідно на цих твердих гілляках?

— Я ніколи не почував себе ліпше, навіть у власному кабінеті. Ми живемо, немов птахи, співаємо, пурхаємо. Я схиляюсь до тої думки, що призначення людини — жити на деревах.

— їй бракує лише крил, — сказав майор.

— Колись вона їх зробить!

— А поки що, любий друже, — мовив Гленарван, — дозвольте мені віддати перевагу перед цією повітряною домівкою піщаній доріжці в парку, паркетній підлозі в будинку або палубі на якомусь судні!

— Треба, Гленарване, — відповів Паганель, — приймати речі такими, які вони є. Гарні обставини — то й добре. Кепські — не нарікайте! Я бачу, ви сумуєте за вигодами Малькольм-Касла!

— Ні, але…

— Я певен, Роберт дуже задоволений, — квапливо мовив Паганель, аби мати принаймні одного прихильника.

— Так, пане Паганелю, — весело озвався Роберт.

— Звісно, в його віці… — зауважив Гленарван.

— їв моєму також, — перебив його вчений. — Мало вигод — то менше й потреб, а що менше потреб, то людина щасливіша.

— Ось побачите, — мовив майор, — Паганель зараз кинеться в бій проти багатства й розкошів.

— Ні, Мак-Наббсе, не збираюсь, — відповів Паганель, — але, коли хочете, я розповім вам з цього приводу арабську казочку, що саме навернулася мені на пам’ять.

— Розкажіть, розкажіть, пане Паганелю! — вигукнув Роберт.

— А яке повчання має ваша казка? — спитав майор.

— Таке, що й всі казки, мій друже.

— Отже, якась дурничка. Та однаково починайте, Шехерезадо, і розкажіть вашу казку, — ви ж у цьому справжній мастак.

— Жив собі колись, — почав Паганель, — син великого Гарун аль-Рашіда [49] Гарун аль-Рашід (VIII ст. н. е.) — арабський каліф . , і був він нещасливий. Пішов він за порадою до старого дервіша [50] Дервіші — мусульманські мандрівні ченці . . Мудрий дід вислухав його і сказав, що важко знайти щастя на цьому світі. “Однак, — додав він, — я знаю певний спосіб стати щасливим”. — “Який?” — спитав царенко. “Надягти сорочку щасливої людини”, — відповів дервіш. Царенко обійняв старого й подався розшукувати талісман. Він довго мандрував, відвідав усі столиці світу, надягав сорочки імператорів, сорочки королів, сорочки короленків, сорочки вельможців. Усе було марне — щасливіший він не став. Тоді він спробував носити сорочки малярів і поетів, сорочки воїнів, сорочки купців. Надаремно! Довго блукав отак, марно шукаючи щастя. Врешті охопив його розпач, і, вельми смутний, пішов він назад, до батькового палацу. Та раптом запримітив він у полі хлібороба, що, весело співаючи, ходив за своїм плугом. “Якщо й ця людина не щаслива, — подумав царенко, — то, мабуть-таки, немає щастя на землі”. Він підійшов до хлібороба й мовив: “Скажи мені, чоловіче добрий, чи ж ти щасливий?” — “Так”, — відповів той. “Чи є в тебе якесь бажання?” — “Жодного”. — “Помінявся б ти своєю долею на долю короля?” — “Ніколи в світі!” — “Тоді продай мені свою сорочку”. — “Сорочку? Та в мене її нема!”