Жюль Верн - Діти капітана Гранта

Поки що не було ані дощу, ані вітру. Але назабаром небесні безодні розкрились, і сторчові смуги, немов нитки на ткацькому верстаті, простяглись через чорне небо. Важкі краплини падали на поверхню озера й відскакували тисячами бризок, що яскріли в спалахах блискавки.

Може, ця злива віщувала кінець грози? І мандрівники відбудуться тим, що змокнуть як хлющ, та й край? Ні! У самому розпалі скаженої гри блискавиць на кінці головної поземої гілки раптом з’явилась повита чорним димом вогняна куля, завбільшки з кулак, покружляла кілька секунд, наче дзига, й вибухнула з силою бомби, заглушивши на мить рокотання грози. В повітрі потягло сірчаним газом. І в тиші, що запала на мент, почувся голос Тома Ос-тіна:

— Дерево горить!

Том Остін сказав правду. Полум’я враз, наче воно торкнулося величезної купи пальної речовини, охопило половину омбу; сухе гілля, гнізда з висхлої трави й губчастий підлубок дерева стали йому за чудову поживу. Знявся вітер і дужче роздмухав пожежу. Треба було тікати. Мандрівники поспіхом почали перебиратися на протилежний бік омбу, куди ще не перекинувся вогонь; схвильовані, розгублені, мовчки видирались вони нагору, ризикуючи злетіти вниз, хапаючись за гілля, яке вгиналось під ними. Віття коцюрбилось, тріщало, звивалося в огні, немов гадюччя, що його палили живцем; розжарені цурупалки падали в воду і, кидаючи багряні відсвіти, відпливали геть за течією. Полум’я то шугало вгору на страшну височінь, зливаючись з вогняною загравою, то опадало під поривами шаленого вітру.

Гленарвана, Роберта, майора, Паганеля, матросів — всіх пойняв невимовний жах; їх душив густий дим, палив нестерпний жар; вогонь, піднімаючись по стовбуру, уже сягав до них. Ніщо не могло ні зупинити, ні загасити пожежі; люди вважали себе приреченими на страту вогнем, подібно до індусів, котрих спалюють живцем у череві ідола, їхнього божища. Врешті несила було далі терпіти, з двох смертей доводилось вибирати менш жорстоку.

— У воду! — крикнув Гленарван.

Вільсон, до якого вже добрався вогонь, кинувся у хвилі, але тої ж миті розітнувся його одчайдушний зойк:

— Рятуйте! Пробі!

Остін метнувся, простягнув руку й допоміг йому вилізти на стовбур омбу.

— Що скоїлось?

— Каймани! Каймани! — тільки й міг відповісти Вільсон.

Справді, омбу з усіх боків оточили ці потворні тварини, найнебезпечніші серед ящірок; їхня луска мінилась в світлі заграви, яку відкидала пожежа; довгі плескаті хвости, схожі на шпичаки голови, банькуваті очі, роззявлені аж до вух пащі, — всі ці прикмети упевнили Паганеля, що перед ними люті американські алігатори, котрих в іспанських провінціях звуть кайманами. Тут було їх із десятеро, вони били по воді своїми страхітливими хвостами й довгими зубами долішніх щелеп завзято гризли омбу.

Побачивши цих потвор, бідолахи зрозуміли — загибель неминуча. На них чекала жахлива смерть — живцем згоріти в огні або потрапити в пащу кайманам. Навіть майор мовив своїм спокійним голосом:

— Мабуть, це й справді вже кінець.

Бувають обставини, коли людина безсила боротися, і розлючені стихії може подолати тільки інша стихія. Гленарван не знав, відкіля чекати порятунку, і розгублено дивився на вогонь та воду, що об’єднались проти них.

Гроза уже вщухала, але в повітрі зібралося чимало насичених електрикою випарів, котрим розряди надали нестримної сили. На південь від омбу потроху утворився величезний конусуватий смерч, немов зітканий з туману, обернений вершечком долі, основою догори; він з’єднував грозові хмари з бурхливими водами. Невдовзі смерч наблизився, кружляючи з дивовижною швидкістю. На своєму шляху він, наче помпа, втягував у себе воду, що здіймалась всередині його велетенським стовпом, а шалений обертовий рух всмоктував усі навколишні повітряні течії.

За якусь хвилину величезний смерч налетів на омбу й вкрив його згори донизу. Дерево струсонуло аж до самого кореня. Гленарванові здалося, ніби то каймани кинулись на омбу й своїми могутніми щелепами видерли його з корінням із землі. Він і його товариші, що вхопились один за одного, відчули, як дуже дерево поступається натискові й хилиться. Палаюче гілля з пронизливим сичанням занурилось у воду, яка вирувала навкруг. Все це сталося в одну мить. Смерч уже помчав далі, несучи кудись-інде свою страшну руйнівну силу, збурюючи дорогою воду озера, немов спустошуючи його до дна.