Ростислав Самбук - Щаслива зірка полковника Кладо

— Повідомлення від полковника Кладо, товаришу генерал.

Русанов щойно поклав трубку апарата ВЧ.

Видно, вів важливу розмову, бо кілька секунд дивився на Шитикова непорозуміло. Збагнувши, занетерпеливився:

— Ну, що там, Петре Леонтійовичу?

Полковник поклав на стіл сторінку розшифрованого тексту. Прочитавши, генерал похитав головою.

— Чи ба… і таланить же йому…

— Гестапо все одно колись до нього дотягнеться, Кладо слід виходити з гри.

— Так, він зробив уже стільки, що хоч пам'ятник став. Але що він сам думає і що пропонує?

— Хоче залишитись у Швейцарії. Але ж небезпечно, тож мені думається, мусить виїхати до Іспанії. Там маємо надійну явку, його влаштують до кінця війни.

Генерал Русанов ще раз перечитав шифрування, посовав папірець по столу.

— Гадаєте, Кладо погодиться?

— Якщо ви накажете, доведеться.

— Розумію вас, Петре Леонтійовичу, і ціную ваше ставлення до Кладо. Однак подумаємо, чи не завдамо йому травми.

— Попервах, звичайно. Але ж мусимо берегти кадри, нам тут усе ж видніше.

— Біс його знає, де воно видніше… До речі, як у Кана в Парижі?

— Так, як було, уже не буде. Але дві рації працюють, й інформація вагома. А третього радиста, вважаю, слід перекинути до Швейцарії. І нехай поки що мовчить — запасна точка…

— Оце розумно. Повідомлення Коломба дуже цікавлять Генеральний штаб, і резерв у Швейцарії має бути.

— Сьогодні ж дам розпорядження Канові. Бажано було б знайти шляхи легального переїзду радиста через швейцарський кордон.

— А з Кладо зробимо так, — вирішив Русанов. — Порекомендуйте йому від мого імені виїхати до Іспанії. Але останнє слово за ним.

— Кладо в такому разі ніколи не згодиться на виїзд із Швейцарії.

— Що ж, не нам, а йому видніше.

Шитиков зрозумів генерала.

— Либонь, ви маєте рацію, Вікторе Сергійовичу. Але ж, коли подумаю, як йому там…

— Звичайно, звичайно… Але я певен, що й ви на місці Кладо заперечували б проти виїзду в Іспанію.

— Так, — погодився полковник, — проте я не певен, чи вистачило б у мене спритності й мужності зробити все так, як він.

— Я прошу вас, Петре Леонтійовичу, не натискайте на Кладо. Його досвідові можна лише позаздрити, і він сам знайде правильне рішення.

— Слухаюсь, товаришу генерал!

Русанов ледь помітно поморщився. Запитав:

— Як влаштувався капітан Торшин у Монтре?

— Віллі Бут ніколи не пропаде! — розсміявся Шитиков. — Зняв будиночок під містом. Живе на всьому готовому в якоїсь старої жінки. Дорогувато, правда…

— Пусте, — відмахнувся генерал, — інформація від нього неоціненна. Поклопочіться, щоб на рахунки, які вказав Коломб, переказали ще грошей. Це єдине, чим поки що можемо допомогти, нехай хоч фінансова проблема їх не хвилює. Передайте від мене вітання Кладо й побажання всіх благ.

Віллі Бут одержав на пошті в Монтре листа в коротким повідомленням:

«В середу чекаю на вас у кінотеатрі «Глорія».

У конверті лежав квиток на п'ятигодинний сеанс.

Вони сиділи в останньому ряду кінотеатру й розмовляли вільно, бо в такий час рідко хто ходить у кіно, в залі було не більше двох десятків глядачів.

— Ну, як моя резиденція? — запитав Віллі хвалькувато.

— Молодець, це навіть краще, ніж в Альтдорфі, і ні в кого не викличе підозри: письменник полюбляє самотність — цілком нормальне явище, навіть для шпигунів з БЮПО.

— Коломб закидає мене інформацією, — повідомив Бут, — і дуже важливою.

Дюбюель знав: Віллі втомився до краю. Але полегшення не буде, навпаки, роботи що не день ставатиме все більше. Днями Дюбюель налагодив контакти з одним антифашистськи настроєним журналістом, котрий часто їздить до Німеччини й має знайомства у впливових військових колах. Перша інформація, яку він дав, дуже цінна.

— Віллі, — Дюбюель узяв Бута за лікоть, — будьте обережні, мій хлопчику. Крейцберг — це перший дзвіночок… І от що, — сунув Бутові акуратно згорнутий клаптик паперу, — тут нова схема радіозв'язку. Погодьте з Центром і переходьте на неї. В різні дні сеанси починатимуться в різні години, крім того, в ході передачі мінятимете частоти.

Віллі не відповів, і Дюбюель зрозумів, що Бут не зовсім схвалює такі заходи.

— От що, Віллі, — мовив м'яко, — раніше ми думали, що гітлерівці не зможуть точно запеленгувати вас. Але ж тепер я ні за що не можу ручатися, і полегшувати їм роботу — божевілля.

— Так, — нарешті погодився Бут.

— Від мене одержуватимете інформацію через схованку. Зараз я піду, вийдете через кілька хвилин за мною, зустрінемось у гаю біля околиці. Я обладнав там у дуплі тайник.