Ростислав Самбук - Щаслива зірка полковника Кладо

Дюбюель стояв біля вікна, коли до пансіону під'їхало таксі. З машини вийшов чоловік у темному пальті, дістав валізу із заднього сидіння. Повернувся, поправив капелюха, і Дюбюель упізнав Крейцберга.

Таксі рушило, а гауптштурмфюрер попрямував через дорогу просто до їхнього пансіону.

Дюбюель відступив у глиб кімнати. Іншому побачене видалося б важким сном, маячнею, та він не здивувався ані на секунду — зрештою, поява Крейцберга була логічна, бо гестапівці, звичайно, не припинили полювання на їхні рації. Випадковістю можна було вважати хіба те, що саме гауптштурмфюрер Крейцберг з'явився тут, але, як подумати, не така це вже й дивина. На Принц-Альбрехтштрасе могли якось довідатися, що російський резидент, так спритно вислизнувши з їхніх рук у Парижі, перекинувся до Швейцарії, а Крейцберг добре знає його, то кому ж очолити пошук?

Дюбюель прочинив двері в коридор, прислухався: хазяйка розмовляла із Крейцбергом, вихваляла кімнату, звідки сьогодні виїхала фрау Шмербрюхен. Отже, гауптштурмфюрер оселяється в пансіоні.

Дюбюель обережно постукав у двері кімнати Віллі, та Бут почув відразу — відчинив і, помітивши тривогу на обличчі в Дюбюеля, відступив.

— Що трапилося, Вернер? — запитав. Він навіть наодинці називав Дюбюеля його новим ім'ям. Четверте ім'я за півроку, та що вдієш: Вернер Бауер — то й Вернер Бауер, і не знати, скільки ще паспортів доведеться поміняти.

— Погано… — покрутив головою Дюбюель. — Пам'ятаєш, я розповідав про гауптштурмфюрера Крейцберга? Він тут… — тицьнув пальцем у підлогу.

— Оце-то так! — Віллі одразу оцінив усю серйозність ситуації. — Отже, гестапо!

— І полюють на тебе! — мовив Дюбюель переконано. — Про моє ж перебування тут ще не знають.

— Мабуть, що так… Адже Крейцберга ти знаєш, вони б не припустилися цієї похибки.

Дюбюель зиркнув на годинника.

— Сьогодні сеанс не відбудеться, — наказав. — І завтра вранці теж.

— Шкода, маємо важливі повідомлення.

— Наче не я шифрував їх!.. Та що ж нам робити? — сів на диван, закурив. — Так відразу й не придумаєш.

— Становище не з приємних, — погодився Віллі.

— Але мусимо знайти вихід. Ну ж бо поміркуймо. Єдине, в чому можемо бути певні, — Крейцберг не знає, що я тут. Отже, хтось натрапив на твій слід, Віллі, й твоїй особі надається великого значення: гауптштурмфюрер Крейцберг — не якийсь пішак, і його даремно сюди не пошлють. Гадаю, Крейцберг має завдання або вивезти тебе до Німеччини, або знищити. Справа з вивезенням непевна, залишається ліквідація. Він і перебрався до пансіону, щоб вивчити всі твої звички, а потім десь непомітно…

Віллі потер підборіддя. Запитав:

— А що станеться, коли побачить тебе?

— Біс його зна… — відверто признався Дюбюель. — І все ж ми маємо деякі переваги. По-перше, ти вже знаєш, хто насправді новий пожилець пансіону і для чого він тут. А він вважає, що нікому це не відомо. З цього й треба скористатися.

— Але ж, побачивши тебе…

— Я непомітно виїду. Чи, краще, вдам із себе хворого.

— А з Крейцбергом?

— Сам не ризикне підняти на тебе руку. Мусить мати помічників. І треба встановити, хто вони.

— Чи вони нас, чи ми їх, — роздумливо мовив Віллі, — а без галасу, певно, не обійдеться.

— Так, на Альтдорфі треба ставити хрест. В разі удачі перебазуєшся в Монтре. Далі від Берна й Цюріха, але ближче до Лозанни й Коломба.

— Може, — раптом запропонував Віллі, — мені тихенько зібратися — і до Монтре? І тобі теж? Поки ці нишпорки про тебе не винюхали?

— Спершу і я так подумав. Та не знаємо, хто вивів на тебе Крейцберга. Ти — в Монтре, а гауптштурмфюрер — слідом… Тепер маємо хоч якусь перевагу, а в Монтре — ніякої.

— Логічно.

— А якщо логічно, то йди, чоловіче, спокійно обідати і дивися в чотири ока. Бо це єдине, що може нам допомогти.

— Але ж і ти не обідав.

— Пусте… Покоївка принесе в кімнату.

За обідом хазяйка відрекомендувала нового мешканця пансіону:

— Гер Руперт Кленк, панове. Комерсант із Дрездена.

Як на комерсанта, гер Кленк був надто підтягнутий, і Віллі Бут подумав, що він, навіть не знаючи, хто такий насправді цей «комерсант», все одно впізнав би в ньому військового.

Крейцберга посадили на місце фрау Шмербрюхен, якраз навпроти Віллі. Як і сподівався Бут, гауптштурмфюрер до нього забалакав. Почав із стандартних у таких випадках фраз про погоду, відпочинок, моціони й теренкури.

Віллі охоче відповідав гауптштурмфюрерові, йдучи назустріч його погано прихованому прагненню одразу мало не заприятелювати.