Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Ти приходиш ночами, як злодій, — прокоментував губернатор, знаходячи потроху впевненість у собі, хоча не забував, що в межах чутності звідси — жодного стражника.

Але горянин про це знати не міг.

— Я здерся на стіну фортеці, — гаркнув чужак. — Вартовий вчасно виставив голову над зубцями так, що мені було зручно ударити по ній руків’ям кинджала.

— Ти Конан?

— А хто ж іще? Ти послав звістку, що хочеш, аби я прибув для переговорів із тобою. Отже, в ім’я Крома, я прибув! Тримайся подалі від столу, а то я випущу тобі тельбухи!

— Я тільки хочу сісти, — відповів губернатор, обережно опускаючись у фотель зі слонової кістки, який відсунув від столу.

Конан безперервно кружляв по кімнаті, підозріло поглядаючи на двері й пробуючи нігтем вістря свого півметрового кинджала. Він ступав інакше, ніж афгули, і, не вдаючись до надмірної східної чемності, сказав з грубуватою безпосередністю:

— У тебе семеро моїх людей. Ти відмовився прийняти запропонований мною викуп. Чого ж ти, хай йому чорт, хочеш?

— Поговоримо про умови, — обережно відповів губернатор.

— Умови? — В голосі прибульця з’явилася небезпечна погрозлива нотка. — В чому справа? Хіба я не запропонував тобі золото?

Чундер Шан розсміявся.

— Золото? В Пешкаурі стільки золота, скільки тобі й не снилося.

— Ти брешеш, — сказав Конан. — Я бачив золотарів у Курусуні.

— Ну, більше, ніж бачив хто-небудь з афгулів, — поправився Чундер Шан. — А це тільки крапля в морі багатства Вендії. Так навіщо ж нам жадати золота? Було би більше користі для нас, аби ми повісили цих бандитів.

Конан люто вилаявся, його бронзові м’язи напружилися, як канати, а довге лезо затремтіло в стиснутій руці.

— Я розколю твій череп, як стиглу диню!

Очі горянина заблищали від гніву, та губернатор лише знизав плечима, хоча й не відривав зору від виблискуючого вістря.

— Ти без зусиль можеш це зробити, а можливо, й зникнути. Тільки ж сімом полоненим від цього не буде легше; Мої люди неодмінно повісять їх. Адже це вожді афгулів.

— Знаю, — сказав Конан. — Все плем’я нападає на мене, як зграя вовків, мовляв, я мало роблю, аби їх звільнити. Скажи прямо, що ти хочеш, чи — о Кром! — якщо не буде іншого способу, зберу всю орду й приведу їх до брами Пешкаурі!

Помітивши гнівний блиск у його очах, Чундер Шан не сумнівався в тому, що варвар, який стоїть перед ним зі зброєю в руках, здатний на це. Губернатор не вірив, що навіть найчисленніша орда горян зможе взяти місто, проте аж ніяк не бажав спустошення своєї провінції.

— Є одне доручення, яке ти мусиш виконати, — сказав він, підбираючи слова обережно, немов це були леза. — Ти маєш…

Губи Конана скривилися у вовчій гримасі, він відскочив назад і обернувся лицем до дверей. Гострим слухом він спіймав тихий шерех близьких кроків. Тієї ж миті двері несподівано відчинилися, і до кімнати зайшла струнка жінка у шовках. Вона причинила за собою двері й завмерла, побачивши горянина.

Чундер Діан зірвався з крісла, відчуваючи своє серце десь аж під горлом.

— Деві!. — мимоволі вигукнув він, на мить утративши голову.

— Деві! — як луна повторив варвар.

Губернатор зауважив блиск в очах Конана і зрозумів його наміри. Вигукнувши у відчаї, схопився було за меча, та горянин рухався зі швидкістю урагану. Він кинувся на губернатора і ударом руків’я кинджала по голові звалив його на підлогу, потім згріб м’язистою рукою онімілу Жазміну і скочив до вікна. Чундер Шан, у відчаї намагаючись звестися, якусь мить ще розрізняв на тлі неба його, тріпотливі тканини й відчайдушні помахи рук схопленої ним Деві.

— Спробуй тепер повісити моїх людей! — переможно вигукнув Конан, зіскочив між зазублини на стіні і зник.

Губернатор тільки почув пронизливий крик Жазміни.

— Тривога! Тривога! — загорлав він.

Потім підвівся й, хитаючись, підійшов до дверей. Відчинив їх і вивалився в коридор. Луна розносила його крики коридорами, скликаючи солдатів, які вирячили очі, побачивши губернатора, що тримався за розбиту, скривавлену голову.

— Солдати, на коней! — ревів він. — Викрадення!

Незважаючи на жахливість становища, йому вистачило глузду, аби приховати всю правду. Він стояв, немов скам’янівши, почувши тупіт копит за вікном, відчайдушні крики дівчини й переможні вигуки варвара.

Потім він майнув сходами вниз, за ним бігла приголомшена сторожа. У дворі фортеці біля засідланих коней завжди перебував загін вершників, готових щомиті до погоні. Чундер Шан особисто очолив ескадрон у погоні за викрадачем, хоча голова в нього йшла обертом і йому довелося обома руками триматися за луку сідла. Він не казав, хто така викрадена, сказав тільки, що дворянку з королівським браслетом викрав вождь афгулів. Хоча лиходій зі своєю жертвою швидко щез із очей, вони знали, куди він поїде, — звичайно ж, по дорозі, що веде навпростець до ущелини перевалу Забар. Ніч була безмісячна, тьмяне світло зірок скупо падало на хатинки селян обіч дороги. Чорні контури фортечних бастіонів і веж Пешкаурі залишилися за спиною у вершників. Далеко попереду зметнулася чорна стіна гір Гімелії.