Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

“Хай Вашій милості буде відомо, що я точно виконав наказ Вашої милості. Тих сімох горян посадив до в’язниці, що добре охороняється, і невпинно шлю звістки в гори. Сподіваюся, що їхній вождь особисто прибуде для перемовин про їхнє звільнення. Проте він досі не зробив ніяких кроків, за винятком розповсюдження чуток, що, коли їх не випустять, він спалить Пешкаурі і — прошу вибачення, Ваша милосте, — покриє своє сідло моєю шкірою… Він здатний зробити таку спробу, тому я потроїв варту на стінах. Ця людина не гулістанського походження. Я не можу передбачити, що він зробить. Та оскільки це наказ Деві…”

Губернатор зірвався з крісла й миттю опинився біля склепінчастих дверей. Схопився за кривий меч, що лежав у оздоблених піхвах на столі. Здійнявши його у привітанні, застиг.

Персона, котра так несподівано зайшла, виявилася жінкою. Її муслінова одежа не могла приховати ні дорогих прикрас, ні гнучкості стрункого молодого тіла. До її хвилястого волосся, перехопленого трійчастою кіскою і прикрашеного золотим півмісяцем, була приколена прозора вуалька, яка спадала нижче грудей. Чорні очі дивилися крізь вуаль на приголомшеного губернатора, а біла долоня рішучим жестом прикривала лице.

— Деві!

Губернатор схилив коліно, проте здивування і збентеження зіпсували ефект від цього урочистого жесту. Рухом руки вона наказала йому встати. Він поспішив провести її до фотелю із слонової кістки, весь час перебуваючи в глибокому, шанобливому уклоні. Проте його першими словами були слова докору:

— Ваша високосте! Це надзвичайно нерозсудливо! На кордоні неспокійно. Постійні напади з гір. Ваша високосте, сподіваюся, ви прибули з достатньою кількістю людей?

— Великий кортеж мене супроводжував до Пешкаурі, — відповіла вона. — Там я залишила своїх людей і поїхала у фортецю з придворною дамою на ім’я Гітара.

Чундер Шан охнув від страху.

— Деві! Ти не усвідомлюєш небезпеки. У годині їзди звідси в горах повно варварів, які грабують, убивають. Траплялося, що на до” розі між містом і фортецею викрадали жінок і вбивали чоловіків. Пешкаурі — це не південна провінція…

— І все ж таки я тут, ціла й неушкоджена, — нетерпляче перервала його Деві. — Я показала мій перстень із печаткою стражнику біля вежі і тому, що біля твоїх дверей, вони дозволили мені зайти без повідомлення, не знаючи мене, але підозрюючи, що я — таємний кур’єр з Айодії. Не гаймо часу. Є у тебе які-небудь вісті від; вождя варварів?

— Ніяких, окрім погроз і прокльонів, Деві. Він обережний і підозрілий. Вважає, що це пастка, і, певне, його важко за це звинувачувати. Кшатрії не завжди дотримувалися своїх обіцянок, що давали людям гір.

— Він мусить прийняти мої умови! — перервала його Жазміна, стискаючи кулаки так, що побіліли пальці.

— Не розумію, — губернатор похитав головою. — Коли мені вдалося зловити цих сімох горян, я повідомив, як годиться, про це вазаму, але, перш ніж я встиг їх повісити, мені прийшов наказ не поспішати й домовитися з їхнім вождем. Так я і зробив, та він, як я вже говорив, не поспішає. Ці люди належать до племені афгулів, а їхній вождь прибув із заходу, і звуть його Конан. Я передав йому, що завтра повішу їх удосвіта, якщо він не прийде.

— Чудово! — вигукнула Деві. — Добре задумав. Я відповім тобі, чому я віддала такий наказ. Мій брат… — промовила вона уривчастим голосом, губернатор нахилив голову, за традицією пошанувавши тим пам’ять померлого короля, — король Вендії став жертвою чаклунства. Я присягнулася, що присвячу своє життя помсті вбивцям. Вмираючи, брат навів мене на слід, яким я і йду. Я прочитала Книгу і розмовляла з безіменними відлюдниками з печери Йелай. Я дізналася, хто і як його вбив. Це зробили Чорні Чаклуни з гори Імш.

— Боже! — прошепотів Чундер Шан і зблід. Вона пронизала його поглядом.

— Боїшся їх?

— Хто ж їх не побоюється, ваша високосте? — відповів він. — Це демони, що живуть у безлюдних горах за перевалом Забар. Але перекази твердять, що вони рідко втручаються в справи простих смертних.

— Не знаю, чому вони вбили мого брата, — сказала вона. — Та я присягнула на вівтарі Асура, що знищу їх. Мені нині потрібна допомога горян. Без них кшатрійська армія не пройде на Імш.

— Так, — буркнув Чундер Шан. — Чистісінька правда. Нам довелося б битися за кожну п’ядь землі, а волохаті горяни скидали б на нас каміння з кожного пагорба і рвали б нам горлянки в кожній полонині. Колись туранці прорвалися через Гімелії, та скільки їх повернулося в Курусун? Зовсім небагато з тих, хто врятувався від кшатрійського меча, коли король, твій брат, розбив їхню кінноту над річкою Юмда, знов побачили Секундерам.