Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Отже твій коханець, — розсміявся жрець, — ковтнув моє зілля? Але ти ж сама мене про це просила! І я це зробив заради любові до тебе.

— Я просила ліки, які приспали б його на кілька годин, — гірко сказала Забібі. — А ти зробив його божевільним! Дурна я, що повірила тобі.

— А навіщо ти хотіла його приспати? — глузував жрець. — Ти хотіла вкрасти у нього каблучку з діамантом, яку він нікому не дає. Люди називають цю каблучку Зіркою Хоралу. Її викрали в королеви Офіру. Тепер королева готова заплатити за неї купу золота. Твій Алафдал знає чудовий секрет каблучки і ніколи не віддасть її тобі добровільно. За допомогою цієї каблучки, при правильному поводженні з нею, можна підкорити серце будь-якої особи протилежної статі. Ти побоювалася, що чарівники відкриють секрет і твій коханець забуде тебе. Ти хотіла відіслати каблучку королеві Офіру, яка вміє з нею поводитися! Ти хотіла використовувати королеву проти мене! Проте у тебе нічого не вийшло.

— Невже ця каблучка тобі так потрібна? — запитала Забібі.

— О, я все життя займаюся магією і розуміюся на подібних речах. Каблучка зробить мене непереможним. Рівних мені не знайдеться у всьому світі.

— Але ж тепер каблучка в тебе.

— У мене? На жаль, це не так.

— Знову брешеш! Каблучка була в нього на пальці, коли він вигнав мене на вулицю. А потім вона зникла. Твої люди стежили за будинком і вкрали Зірку Хоралу… Та й біс із нею! Поверни розум моєму коханому. Ти ж можеш!

— Можу, — підтвердив Тотрасмек, діставши з-під одягу невелику посудину із синього скла. — Тут сік золотого лотоса. Дай його випити Алафдалу, і до нього повернеться розум. Він навіть не буде нічого пам’ятати. Я буду милосердним, хоча ви обидва насміхалися наді мною і зневажали мене. А він постійно відкидав мої пропозиції. Та я буду добрий. Підійди й візьми посудину.

Тотрасмек увесь час дивився в очі дівчини, і від цього погляду в душі Забібі піднялася темна хвиля жаху. Але посудина з соком була так близько… Вона поволі наближалася, витягнувши руку, коли зненацька випадково поглянула вгору. З позолоченої стелі спускалися чотири посудини жовтувато-зеленого кольору. Одна з них мало не зачепила її. Посудини впали на підлогу, розбилися, утворивши квадрат, у центрі якого стояла Забібі. Дівчина скрикнула. Потім іще раз.

З-під скалок підіймалися голови чотирьох кобр. Одна одразу ж хитнулася до оголеної ноги дівчини. Танцівниця відскочила — і опинилась поряд з іншою коброю. І знову відстрибнула, подібно до блискавки, щоб не торкнутися жахливої лускатої голови.

Чотири кобри, погойдуючись над глиняними скалками, вичікували, аби завдати удару. Щоб уникнути смертельного укусу, дівчині доводилося рухатися, не зупиняючись ані на мить. Неймовірний каскад стрибків в оточенні отруйних чудовиськ! Тіло Забібі заблищало від поту, ніздрі затремтіли, волосся розлетілося тисячами чорних спіралей. Швидше! Швидше! Ще швидше! Забібі рухалася так швидко, що здавалося, ніби вона одразу перебуває в декількох місцях. Щоразу, ухилившись від однієї змії, вона потрапляла в небезпечну близькість до другої. Тільки танцівниця Замбули була здатна на таке.

Видовище, проте, було прекрасне! Гарна дівчина відчайдушно боролася за життя під похмурими склепіннями величезного замку. Від споглядання в Тотрасмека відвисла щелепа, а погляд затуманився. Давно, досить давно мріяв він побачити Забібі такою!

Рухи танцівниці ставали все стрімкішими. Жахливі голови кобр розгойдувалися на надзвичайно короткій відстані від неї, проте промахувалися з ударами.

Зненацька звідкись здалеку виникла і злилась із шипінням змій тиха тужлива мелодія — свист нічного вітру, що дме крізь порожні очні ямки черепа. Забібі з жахом усвідомила, що удари кобр завдаються не навмання — змії підкорялися звукам невидимого музичного інструмента.

Кобри, підкоряючись пекельній музиці, завдавали удари все лютіше й швидше. Рухи дівчини набули форми і почали вимальовуй ватись у танок, у порівнянні з яким найнепристойніша тарантела Замори здавалася зовсім безневинною. Пройнята жахом, Забібі почула божевільний шепіт свого мучителя.

— Це називається танок Кобр, люба! — хрипко сміявся Тотрасмек. — Так танцювали дівчата, яких приносили в жертву Хануману. Але ніколи й ніхто не робив цього з такою красою і грацією! Танцюй, дівчино, танцюй! Подивимося, скільки часу ти протримаєшся. Хвилини? Години? Все одно ти видихнешся. Твої ноги почнуть спотикатися, ти втомишся, і тоді зуби кобр глибоко увіп’ються у твоє прекрасне тіло…