Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Але ж ти… ти…

— Що я? — очі відьми спалахнули зеленим вогнем. — Мене вивезли далеко за місто, кинули в гарячий пісок, на осонні, і поїхали, залишивши заплакане дитя на розтерзання стерв’ятникам і шакалам. Та життя не покинуло мене, бо його джерело таїться в таких безоднях, які не під силу людському розуму. Минали години, сонце палило нещадно — а я жила. І я пам’ятаю, хоча й туманно, ці муки. Потім з’явилися верблюди й жовтолиці люди, що говорили дивною мовою. Вони збилися з караванного шляху. Їхній ватажок побачив мене і знак на моїх грудях.

Той, хто взяв мене на руки і врятував мені життя, — це був чарівник із далекого Кхитаю, що повертався з мандрів по Стигії. Він узяв мене з собою в місто Пайкан, де пурпурні куполи висять над заростями бамбуку. Там я виросла, осягаючи його науки. Роки не послабили могутності мого вчителя, і він навчив мене багато чому…

Вона загадково посміхнулася і продовжувала:

— Зрештою він прогнав мене і сказав, що я пересічна чаклунка, не здатна керувати могутніми силами. Він додав, що збирався зробити мене володаркою світу, та я всього-навсього “проклята вертихвістка”. Ну й що? Мені аж ніяк не випадало сидіти самій у Золотій Вежі, годинами вдивлятися в магічний кристал, нескінченно повторювати заклинання, накреслені кров’ю дів на зміїній шкірі, а від порослих мохом книг мене просто нудило. Учитель сказав, що я земна погань і не зумію осягнути космічну магію. Що ж — усе, чого я бажаю, можна знайти й на землі — владу, блиск, розкіш, красивих коханців і слухняних рабинь. Заразом він розказав мені йпро моє дитинство, і про прокляття. Ось я й повернулася, щоб узяти те, на що маю однакове з тобою право.

— Що це означає? — ображена Тараміс схопилася. — Невже ти вважаєш, що, заморочивши голови слугам і стражникам, дістала права на корону Каурана? Пам’ятай, що королева тут я! Звичайно, ти матимеш усе, що належить принцесі крові, проте…

Саломея злобно засміялася.

— Яка ти щедра, мила сестричко! Але перш ніж облагодіяти мене, будь люб’язна, поясни, що це за військо стоїть табором за міською стіною?

— Це шеміти-найманці. Ними командує Констанцій, вельможа з королівства Котх.

— А що їх привело на наші терени?

Тараміс відчула в тоні сестри знущання, проте відповідала з королівською гідністю:

— Констанцій звернувся до нас із проханням пропустити його солдатів через, нашу землю, у Туран. Він поручився за військо своєю головою і, доки солдати перебувають у межах королівства, залишатиметься моїм заручником.

— Хіба нині вранці цей витязь не просив твоєї руки?

Тараміс гнівно глянула на сестру:

— Звідки ти знаєш?

Відьма знизала плечима й запитала:

— Чи можна повірити, що ти відмовила такому красеню?

— Авжеж! — відповіла Тараміс. — Невже ти, принцеса крові, могла подумати, що королева Каурана дасть іншу відповідь? Щоб я вийшла за волоцюгу з руками по лікоть у крові, якого з ганьбою вигнали з рідної землі, за ватажка банди найманих убивць і грабіжників? Мені не слід було взагалі впускати цих чорнобородих різників у межі Каурана. Але ж він ув’язнений у Південній вежі, і мої гвардійці пильно його стережуть. Завтра я накажу, щоб його орда покинула королівство, а він буде в заручниках доти, поки не піде останній солдат, Наші воїни зараз не патрулюють місто, але я попередила Констанція, що він головою поплатиться за будь-яку шкоду, заподіяну землеробам і пастухам!

— І Констанцій справді знемагає в Південній вежі? — допитувалася Саломея.

— Я ж сказала! Чому ти запитуєш?

Саломея плеснула в долоні, її голос виповнився жорстокого торжества:

— Королева запрошує тебе на прийом, Соколе!

Розчинилися роззолочені двері, до покою зробив крок гінкий воїн. Побачивши його, Тараміс вигукнула з гнівом і здивуванням:

— Констанцію, як ти посмів зайти сюди?

— Так, це я і є, ваша величносте! — прибулець опустив голову в глумливому поклоні.

Риси його обличчя й справді нагадували хижого птаха, і врода його була хижою. Обличчя його було обпалено сонцем, чорне, як вороняче крило, волосся зачесане назад. Він був одягнений у чорний камзол і високі чоботи — звичний похідний наряд, який де-не-де навіть мав сліди іржі від панцира.

Підкрутивши вуса, найманець окинув королеву, що втискувалася в куток ліжка, поглядом з такою безцеремонністю, що вона здригнулася.

— Присягаюся Іштар, Тараміс, — сказав він ласкаво. — Нічна сорочка тобі більше до лиця, ніж королівські шати. Так, хай йому чорт, це досить цікаво!