Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Він ляснув у долоні, і Октавія покрилася мертвотною блідістю. На цей раз зайшов не кушит, а шеміт, м’язистий чоловік середнього зросту з короткою кучерявою чорною бородою.

— Для тебе є робота, Гілзане, — сказав Джехунгір. — Візьми цю дурепу й побався з нею трохи. Проте будь обережний і не зіпсуй її вроди.

З невиразним бурчанням шеміт схопив Октавію за руку, і при дотику його залізних пальців вся упертість тут же вилетіла з дочки барона. З відчайдушним криком вона вирвалася з лап шеміта й кинулася на коліна перед невблаганним володарем, благаючи його про милосердя.

Джехунгір жестом наказав розчарованому кату піти геть і мовив до радника:

— Якщо твій план завершиться успішно, я осиплю тебе золотом.

У передсвітанковому мороці пролунав незвичайний звук, порушивши первісну тишу, яка панувала над каламутними прибережними водами й болотами, порослими густим очеретом. Це кричав не сонний водяний птах і не дикий звір, — то був голос людини, що пробирається крізь густі, вище за людський зріст, очерети.

Коли б у цей час хтось виявився тут, він побачив би, що це була висока золотоволоса жінка. Її прекрасні форми ледве прикривала забруднена туніка. Октавія насправді втекла від своїх мучителів, і тепер, від згадки про мерзотне рабство, в її тілі дзвенів кожний нерв, життя в неволі було нестерпним. Перебування у Джехунгіра саме по собі було досить тяжким, але жорстокість володаря не обмежувалася приниженням — він знущався над нею винахідливо й методично, а тепер віддав її вельможі, чиє ім’я уособлювало мерзенність і невігластво всього Хаваризму.

По пружному тілу Октавії пробігали мурашки, коли вона згадувала про нього. Відчай примусив дівчину вибратися із замку Джелала Хана по мотузці, сплетеній із смужок розірваної тканини, і лише щасливий випадок привів її до прив’язаного коня. Вона скакала всю ніч, і світанок застав її та накульгуючого коня на болотистому березі моря. Тремтячи від огиди, від усвідомлення того, що її можуть повернути назад до Джелала Хана, вона безоглядно кинулася в трясовину, намагаючись відшукати надійний притулок від переслідувачів. Коли очерети сховали її з головою, а вода піднялася до стегон, вона побачила попереду неясні контури острова. Між берегом і островом була досить значна відстань, але дівчина не вагалася. Вона йшла вперед, поки вода не досягла грудей, а потім сильно відштовхнулася ногами й попливла зі швидкістю, що свідчила про незвичайну витривалість і силу.

Коли Октавія наблизилась до острова, то побачила, що гранітні скелі, схожі на вежі замку, підіймаються до неба прямо з води. Підпливши впритул до гігантських круч, вона не змогла знайти жодної заглибини, куди можна було б поставити ногу, не кажучи вже про те, аби вибратися нагору. Вона попливла далі, огинаючи скелі й відчуваючи, як важчають кінцівки від тривалого й виснажливого запливу, її руки, що обмацували гладке каміння, раптом знайшли, нарешті, виступ. Зітхнувши з глибоким полегшенням, вона вибралася з води і притислася до мертвого каменя — прекрасна біла богиня в неясному світлі далеких зірок.

Трохи перепочивши, вона озирнулася на всі боки і побачила, що з цього малесенького майданчика тягнуться вгору вирубані в скелі й вищерблені часом сходинки. Вона підіймалася по них, всім тілом притискаючись до скелі, коли раптом до її вух донеслися приглушені удари й поскрипування весел. Октавія напружила зір і побачила, що до того болітця, яке вона щойно залишила, наближається якесь темне судно. Але відстань була досить велика, до того ж різко потемніло, і вона не змогла роздивитися, що там було. Незабаром і ці слабкі звуки припинилися, і вона продовжила підйом. Якщо там і були її переслідувачі, то складно було придумати краще місце, ніж цей острів, аби сховатися від них. Тим паче, що більшість островів, недалеко від цього болотистого берега, були безлюдними. Можливо, тут, на цьому острові, є піратський барліг, але за цієї ситуації вона вважала за краще потрапити до рук піратів, аніж залишитися під владою тварюк, від яких втекла.

Дівчина поволі підіймалася вгору, і раптом її пронизала дивна думка — вона спробувала порівняти свого колишнього хазяїна з вождем мунган, із яким вона з примусу фліртувала в наметах біля форту Гарі, де гірканці вели переговори з степовими воїнами. Його гарячий погляд лякав і непокоїв її, але вона без вагань віддала б перевагу степовику, а не Джелалові Хану, монстру, якого могло породити тільки цілком розбещене суспільство.