Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Бьоліт! — вигукнув Колан.

Королева подивилась на нього, в її темних очах блищав вогонь любові, чистої й гарячої, як полум’я! Наступної миті постать Бьоліт зникла, і перед Конаном знову постав крилатий ворог, який перелякано підняв лапи, ніби захищаючись від несподіваного нападу. Кімерієць, знаючи, що Бьоліт лежить на палубі “Тигриці”, пригадав її слова: “Якщо я буду мертвою, а тобі доведеться битися не на життя, а на смерть, я із безодні поспішу до тебе на допомогу…”

Він підвівся і з шаленим криком відкинув камінь. Відчуваючи у своїх жилах вогонь безумства, Конан схопив меча й стрибнув до чудовиська. Напруживши могутні м’язи, він змахнув мечем — і величезне тіло монстра було розтяте навпіл. Тулуб відлетів в один бік, ноги в інший. А Конан, залитий місячним світлом, зі скривавленим мечем у руках, зупинився, дивлячись на поваленого супротивника. Червоні очі монстра затягла мутна пелена, і за мить вони заплющились…

Величезні лапи звело смертною судомою. На світі не стало останнього представника найстародавнішої раси. Конан підвів голову і побачив, що бестії, які були рабами крилатого демона й катами людей, зникли. Трупи гієн перетворилися на голі людські тіла. Це були воїни, уражені стрілами й покалічені ударами його меча, у рисах їхніх облич було щось орлине. Просто на очах Тіла розсипалися на порох. Чому крилатий демон не прийшов на допомогу своїм рабам, коли вони билися з кімерійцем? Може, він боявся наблизитись до їхніх іклів, які могли розірвати і його? Обережність і хитрість, що таїлися в безформному черепі монстра, йому не допомогли.

Конан підійшов до берега, ступив на палубу галери. Кількома ударами меча він перерубав швартові й став до стерна. “Тигриця” плавно загойдалася на воді й поволі попливла до середини річки, де її підхопила течія. Конан тримав стерно, не зводячи зажуреного погляду із закутаної в пурпурний плащ постаті, що лежала на палубі.

…Після смерті Бьоліт — Королеви Чорного Узбережжя Конан рушив на північ. Подолавши грізні пустелі Стиглу він потрапив до королівства Шем. Там, серед невеликих прикордонних міст-держав, його хоробрість, військовий досвід і вправність мали великий попит. Якось його голову ледве не увінчала навіть королівська корона, яку радо запропонувала йому вдячна за порятунок принцеса Ясмела. Проте кімерієць віддав перевагу свободі й знову занурився у вихор пригод, сколотивши з безробітних найманців Вольницю, що довгий час непокоїла своїми набігами межі королівств Котх, Замора і Туран. Тураном, до речі, правив уже новий король — Ездигерд, який успадкував від старого Ілдиза ненависть до Конана. Рятуючись від переслідувань Ездигерда, Конан подався до степу на південний схід від моря Вілайєт і приєднався до мунганів — кінних грабіжників, які жили на козацький кшталт…

Рибалка перевірив, чи легко рухається ніж у піхвах. Це був звичний рух, бо те, чого він боявся, не можна було вбити ножем, навіть — зазубленим серпоподібним лезом, яким юетші враз патрали людину. Але ні людина, ні звір не загрожували йому тут, на пустому острівці Ксапур.

Він довго повз прямовисними кручами, продирався крізь хащі, доки не натрапив на руїни якогось стародавнього кіста. Напівзруйновані колони біліли серед похмурих стовбурів, ламані лінії стін, що розсипалися на порох, ховалися в тіні, а під ногами розстилалися широкі, викладені камінням пішохідні стежки, спучені корінням рослин, які вибивалися з-під каміння.

Зовнішність рибалки була типовою для юетші — представника нечисленного племені, чиє походження губилося десь у мороці минулого. Племені, яке з давніх-давен мешкало в убогих рибальських хатинах, розкиданих уздовж південного берега моря Вілайєт. Він мав широкі плечі, довгі мавпячі руки й могутні груди, а ще — тонкий стан і криві ноги. Над широким обличчям нависало низьке, похиле чоло, на яке спадало густе, скошлане волосся. Пояс, ніж та пов’язка на стегнах складали всю одіж рибалки.

Те, що він опинився на острові, свідчило про певну допитливість, невідому більшості його одноплеменців. Люди його племені рідко відвідували Ксапур — один із незліченних безлюдних клаптиків суші, розкиданих невеликими групами по обширному внутрішньому морю. Люди називали Ксапур фортецею — через руїни якогось доісторичного міста, зруйнованого й забутого задовго до завойовного походу на південь воїнів-гіборійців. Хто вибудував із цього величезного каміння споруди, не було відомо, хоча серед юетші продовжували жити сиві легенди, в яких ішлося про певний зв’язок між рибаками й забутим острівним королівством, що існувало з давніх-давен.