Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Ха! — вигукнув Хорса. — Старий Горм замолоду з’їхав з глузду, коли йому в битві проломили макітру. Конан просто марив після жорстокого бою. Подивіться-но, на що перетворився його шолом! Будь-якого з цих ударів вистачить, аби вибити з голови всякий розум. Він біг по снігу за примарою. Ти ж родом із півдня, звідки тобі знати про Аталі?

— Може, ти й маєш рацію, — сказав Конан. — Але злякався я неабияк.

Він замовк і подивився на свою ліву долоню. Підніс її вгору, і в тиші, що настала, воїни побачили обривок тканини, витканої з таких тонких ниток, яких не прядуть на земних веретенах.

Кілька місяців провів Конан у рідній варварській Кімерії і знов повернувся до цивілізованих гіборійських королівств. Але служба в армії Немедії та перебування в Офірі тривали недовго. Часи були спокійні, і в пошуках пригод кімерієць подався до Аргоса…

Вулицею, що вела до морського узбережжя, мчав чорний вершник. Перехожі з криками розбігалися в різні боки, звільняючи дорогу. Вони встигали помітити лише пурпурний плащ, що фондувало вітром. Вершник не озирався. Шум погоні переслідував його, не вщухаючи.

На пристані вершник зупинив свого коня так, що той присів на задні ноги. Моряки, які ставили смугасте широке вітрило на готовій до відплиття високобортній галері, із цікавістю розглядали вершника. Кремезний чорнобородий шкіпер 32 32 Шкіпер — капітан комерційного (тут: купецького) судна. приготував багра, щоб відштовхнутися від причалу. Цієї миті вершник стрибнув із сідла просто на палубу галери.

— Хто тобі дозволив зійти на корабель? — заволав шкіпер.

— Відчалюй! — наказав непрошений гість, змахнувши великим скривавленим мечем.

— Ми пливемо до Куша… — спробував пояснити шкіпер, закипаючи гнівом.

— Тоді пливи до Куша. Мерщій, відчалюй! — перебив його незнайомець, кинувши тривожний погляд на берег. У кінці вулиці з’явився загін закутих в обладунки вершників, які мчали галопом, за ними ледве встигав загін лучників.

— У тебе є чим заплатити? — не вгамовувався шкіпер.

— Відчалюй, тобі кажу! Я добре заплачу, — крикнув незнайомець, розмахуючи своїм, величезним мечем. — Або твоя галера відчалить, або вона потоне в крові команди.

Шкіпер знався на людях. Покрите шрамами обличчя незнайомця виражало рішучість і гнів. Здавалось, за мить незнайомець здійснить свою обіцянку. Шкіпер різко віддав команду, міцно уперся в пристань багром, відштовхуючи корабель від берега. Моряки швидко й чітко виконували всі команди. Веслярі дружно налягли на весла, вітер наповнив вітрило, і галера, узявши курс, незабаром опинилася досить далеко від берега.

На пристані воїни в обладунках вимахували мечами й вигукували прокляття й накази шкіперу повернути корабель.

— Нехай казяться, — скривився незнайомець. — Шкіпере, пильнуй курс.

Він стояв біля щогли, сторожко озираючись навколо, не опускаючи свого меча. Шкіпер зіскочив з містка, пройшов між веслярами, підійшов до штурвала, а тоді уважно подивився на незнайомця. Перед ним стояла висока сильна людина в чорному блискучому обладунку. Сталевий блакитний шолом із рогами, подібними до рогів бика, прикривав голову незнайомця. За плечима майорів пурпурний плащ. До широкого поясу з золотою пряжкою були прикріплені піхви для меча.

— Якщо подорожуватимемо далі разом, — мовив шкіпер, — треба жити мирно. Мене звуть Тіто, я з Аргоса. Пливу до Куша, щоб обміняти прикраси, шовк і цукор на слонову кістку, руду, рабів і перли.

Воїн кинув погляд на узбережжя, де все ще метушилися озброєні воїни, які марно намагалися знайти якийсь швидкий човен, здатний наздогнати галеру.

— Мене звуть Конан-кімерієць, — після короткої паузи відповів незнайомець. — Приїхав до Аргоса, щоб знайти собі заняття, але не знайшов нічого, до чого можна було б докласти рук.

— Але чому тебе переслідували гвардійці? — запитав Тіто. — Звісно, це не моє діло, але я не думаю…

— Мені нічого приховувати, — перебив його кімерієць. — Минулої ночі сотник королівської гвардії хотів силою узяти в заїзді дівчину молодого воїна. Той заступався за неї й убив сотника. Але, мабуть, якийсь клятий закон забороняє вбивати гвардійців. Хлопець із дівчиною втекли. Хтось сказав, що я там був. Мене вранці схопили й відвели до судді. Старий крутій почав з’ясовувати, куди я міг сховати втікачів. Навіть якби хлопець не був моїм другом, виказати його я не міг. Суддя чомусь розсердився, багато говорив про мої обов’язки перед державою, суспільством і про різні інші речі, які для мене були незрозумілі. Слухаючи його, я ледве стрмувався. Але коли суддя заявив, що я знущаюся з нього і тому буду кинутий до в’язниці, де сидітиму, доки не знайдуть утікачів, мені це не сподобалося. Довелося дістати свого меча й прокласти собі шлях на вулицю. Кінь начальника гвардії примчав мене на пристань, де я й побачив вас.