Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

…Іось стихнув брязкіт мечів і сокир. Замовкли крики побоїща. Тиша опустилася на скривавлений сніг. Біле холодне сонце, яке сліпило, блищало на поверхні льодовиків, спалахувало тепер на погнутих обладунках і поламаних клинках там, де лежали вбиті. Мертві руки міцно тримали зброю. Голови, увінчані шоломами, у передсмертній агонії дерли до неба руді чи золотисті бороди, мовби волаючи наостанок до Іміра, Крижаного Гіганта, бога народу воїнів.

Над кривавими заметами й закутими в обладунки трупами стояли один проти одного двоє воїнів. Тільки вони й зберігали ще життя в цьому мертвому світі. Над їхніми головами висіло морозне небо, навколо розстелялася безкрая рівнина, біля ніг лежали полеглі соратники. Двоє ковзали між ними, немов примари, доки це опинилися віч-на-віч.

Були вони високі на зріст і могутні, як тигри. Їхні щити були вже втрачені, а лати пом’яті й посічені. На броні й клинках застигала кров. На рогатих шоломах залишилися сліди нищівних ударів. Один із бійців був без бороди й чорнявий, борода й кучері другого на тлі залитого сонцем снігу відсвіжували яскраво-червоним.

— Гей, приятелю, — мовив рудий. — Назви своє ім’я, щоб я міг розказати своїм братам у Ванахеймі про те, хто зі зграї Вулфера поліг останнім від меча Хеймдала.

— Не у Ванахеймі, — пробурчав чорнявий, — а у Валгаллі 29 29 Валгалла — у давньоскандінавській міфології палац бога Одіна, рай для загиблих воїнів, де вони проводять весь час у розвагах. розкажеш ти своїм братам, що зустрів Конана з Кімерії!

Хеймдал загарчав і стрибнув, його меч описав смертоносну дугу. Коли сталь зі свистом ударила по шолому, висікаючи сотні блакитних іскор, Конан похитнувся й перед його очима попливли червоні кола. Але й у такому стані він зумів завдати удару у відповідь. Клинок пробив пластини панцира, ребра й серце — рудий боєць упав мертвий до ніг Конана.

Кімерієць випростався, вивільняючи свій меч, і раптом відчув страшенну слабкість. Сонячний блиск на снігу різав очі наче ніж, небо стало далеким і тьмяним. Він відвернувся від побоїща, де золотобороді бійці разом зі своїми рудими вбивцями покоїлися в обіймах смерті. Йому вдалося зробити лише кілька кроків, коли потьмарилося сяйво сніжних полів. Він, зненацька засліпнувши, звалився у сніг, але зумів спертися на закуту в броню руку, спробував струсити з очей пелену — так лев струшує гривою.

…Сріблястий сміх пробив завісу мороку, і зір почав повертатися до Конана. Він розплющив очі. Щось незвичайне, щось таке, чому він не міг знайти ні пояснення, ні назви, сталося зі світом. Земля й небо набули іншого кольору. Але Конан і не думав про це: перед ним, гойдаючись на вітрі, немов молода берізка, стояла дівчина. Вона здавалася вирізьбленою зі слонової кістки і була покрита лише мусліновою вуаллю. Її витончені ступні немовби не відчували холоду. Вона сміялася просто в лице приголомшеному воїнові, і сміх її був би солодший від шуму сріблястого фонтану, коли б не був сповнений отрути презирства.

— Хто ти? — запитав кімерієць. — Звідки ти взялась?

— Хіба це важливо? — Голос, схожий на звук тонкострунної арфи, був безжальний.

— Ну, клич своїх людей, — сказав він, хапаючись за меча. — Сили покинули мене, та моє життя вам дорого обійдеться. Я бачу, ти з племені ванів.

— Хіба я це сказала?

Погляд Конана ще раз зупинився на її кучерях, які спершу здалися йому рудими. Тепер він роздивився, що не були вони ані рудими, ані лляними, а подібними до золота ельфів — сонце горіло на них так яскраво, що очам було боляче. І очі її були не блакитні, не сірі, у них грали незнайомі йому кольори. Усміхалися її пухкі яскраво-червоні губи, і вся вона, від виточених ступень до променистого вихору волосся, була подібна до мрії. Кров кинулася в обличчя воїну.

— Не знаю, — сказав він, — хто ти — чи ворог із Ванахейму, чи союзник із Асгарду. Я багато мандрував, але не зустрічав такої краси. Золото твоїх кіс засліпило мене… Такого волосся я не бачив і в найпрекрасніших із дочок Асгарду, клянусь Іміром…

— Чи тобі поминати Іміра, — з презирством сказала вона. — Що ти знаєш про богів снігу й льоду, ти, той, хто шукає пригод серед чужих племен, прибулець із півдня?

Конан і не думав про це: перед ним, гойдаючись на вітрі, немов молода берізка, стояла дівчина…