Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

— Що це? — прошепотів хлопець. — Ніколи не бачив такого.

— І жодна людина сповна розуму теж не бачила, — похмуро відповів Конан. — Це болотяний демон. У трясовині по той бік Чорної Річки їх, немов кажанів у печері. Коли з півдня за спекотних ночей дме сильний вітер, чутно, як вони там завивають.

— Що ж нам робити? — запитав аквилонець, боязко дивлячись на чорні тіні.

Він ніяк не міг забути виразу обличчя убитого.

— Не варто й намагатися вистежити демона, — сказав Конан і витягнув із-за пояса коротку лісову сокиру. — Коли він убив Сократа, я хотів це зробити. І загубив слід за кілька кроків. Чи то у нього крила виросли, чи то він у землю пішов. І за мулом теж не підемо. Сам вийде до форту чи до чиєїсь садиби.

Кажучи це, він зрубав два деревця край стежки й очистив стовбури від гілок. Потім відрізав шматок товстої ліани і переплів стовбури так, аби вийшли прості, але надійні ноші.

— Принаймні, демон залишився без голови Тіберія, — пробурчав Конан. — А ми віднесемо тіло у форт. До нього не більше трьох миль. Цей товстий бовдур ніколи мені не подобався, проте не можна ж допустити, щоб пікти виробляли над головами білих людей усе, що їм заманеться.

Взагалі-то, пікти теж належали до білої раси, хоча й були смаглявими, але жителі Прикордоння не вважали їх білими.

Бальт узявся за задні ручки ноші, Конан без жодної пошани поклав на них нещасного торговця, і вони рушили швидким кроком. Навіть із таким вантажем Конан продовжував рухатися безшумно. Він зашморгнув обидва свої кінці нош ременем купця і тримав їх однією рукою, щоб залишити праву вільною для меча. Тіні згущувалися. Хащі поринали в сутінки, в сіро-голубий таємний туман, у якому ховалося непередбачуване.

Вони подолали понад милю, і міцні м’язи Бальта стали вже боліти, коли з переліска, забарвленого яскраво-червоним кольором вечорового сонця, пролунав пронизливий крик.

Конан різко зупинився, і Бальт трохи не випустив ноші.

— Жінка! — крикнув він. — Великий Мітро, там жінка зве на допомогу!

— Дружина колоніста заблукала, — пробурчав Конан, опускаючи носилки. — Корову, мабуть, шукала… Залишайся тут!

І, як вовк за зайцем, пірнув у зелень. У Бальта волосся стало сторч.

— Залишатися з небіжчиком і з цим демоном? — завив він. — Я йду з тобою!

Конан обернувся, але змовчав, хоч і не став чекати менш моторного супутника. Дихання Бальта стало важким, кімерієць попереду то пропадав, то знову виникав із сутінків, поки не зупинився на галявині, де почав уже підійматися туман.

— Чому стоїмо? — поцікавився Бальт, витер спітніле чоло і дістав свого короткого меча.

— Кричали тут чи десь поблизу, — відповів Конан. — Я в таких випадках не помиляюся, навіть у хащах. Тільки де ж…

Знову почувся крик — у них за спиною, біля стежки. Крик був тонкий і тужливий, крик жінки, пройнятої божевільним страхом, — і зненацька перейшов у знущальний регіт.

— Що це, в ім’я Мітри… — лице Бальта біліло в сутінках.

Конан ахнув, вилаявся і помчав назад, ошелешений аквилонець — за ним. І цього разу він налетів-таки на кімерійця, що зненацька зупинився, — неначе врізався в кам’яну статую. А Конан немов і не помітив цього…

Визирнувши із-за велетенського плеча, юнак відчув жах. Щось рухалося в кущах уздовж стежки. Не йшло, не летіло, а начебто повзло. Але це була не змія. Контури істоти були розмиті, вона була вище людського зросту, але здавалася не такою масивною. До того ж вона світилася — неначе болотяний вогник, немов ожиле полум’я.

Конан вигукнув прокляття і з дикою силою шпурнув услід істоті свою сокиру. Але тварюка повільно рухалася далі, не міняючи напряму. Вони ще якийсь час бачили туманний силует, потім він безшумно зник у хащах.

З гарчанням Конан продерся крізь чагарники і вийшов на стежку. Бальт не встигав запам’ятовувати все нові й нові прокльони, якими варвар відводив душу. Конан завмер над ношами з тілом Тіберія. Труп був обезголовлений.

— Він обдурив нас своїм поганим нявканням! — шаленів Конан і в гніві розтинав повітря над головою своїм величезним мечем. — Я мусив це передбачити! Мусив чекати якоїсь капості! Значить, вівтар Зогара прикрасять усі п’ять голів.

— Що ж це за тварюка — голосить, як жінка, регоче, як демон, повзе і світиться? — запитав Бальт, витираючи спітніле лице.

— Болотяний демон, — похмуро сказав Конан. — Берися за ноші. Так чи інакше, понесемо тіло. Тим паче ноша стала легшою.

І з цим похмурим жартом узявся за шкіряну петлю.