Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

На чорному камені жертовника біліло тіло Валерії. Вона не була зв’язана і лежала із закинутими за голову руками. Сильний молодий воїн тримав її руки в узголів’ї жертовника. З протилежного боку за ноги жертви вхопилася жінка. Валерія не могла навіть поворушитися.

Одинадцять інших із клану Текультлі стояли навколішки, утворивши півколо, і жадібними очима дивилися на те, що відбувається.

На троні зі слонової кістки розкинулася Таскела. З палаючих, наповнених пахощами ваз струмував дим.

На гуркіт розвалених дверей ніхто не звернув уваги. Чоловіки й жінки, що стояли навколішках, подивилися без жодного виразу на останки свого князя і на його вбивцю та знову втупилися в жертовник.

Таскела допитливо глянула на кімерійця і знову розкинулася на троні, глумливо регочучи.

— Чаклунка! — в очах Конана з’явилася жадоба вбивства.

Він рушив до неї, і кулаки його перетворилися на кувалди. На першому ж кроці в ногу уп’ялися сталеві щелепи. Тільки міцні м’язи литок врятували кістку. І він побачив у підлозі заглибини, де чекали на нього й інші пастки.

— Бовдуре! — пирхнула Таскела. — Невже я не передбачила б твого повернення? Біля кожних дверей тебе чекала така сама пастка. Стій і дивися, яка доля призначена твоїй прекрасній подрузі. Потім візьмемося за тебе.

Конан мимоволі потягся до меча, але намацав лише порожні піхви. Меч він випустив там, на сходах, тесак ще раніше залишив у пащі дракона. Біль від сталевих зубів був не таким нестерпним, як усвідомлення безпорадності. Мечем він відрубав би собі ногу й доповз до Таскели. Валерія дивилася на нього з безмовним благанням, і гнів заполонив душу варвара.

Він опустився на коліно і спробував розтиснути страшні щелепи. Кров бризнула з-під нігтів, але пружина не зрушила ні на йоту.

Таскела не звертала уваги на старання кімерійця. Обвівши поглядом своїх підданих, вона запитала:

— Де Ксамек, Цланат і Тахик?

— Вони не повернулися з катакомб, княгине, — відповів один із воїнів.. — Вони разом зі всіма відносили туди тіла і не повернулися. Певне, їх викрав дух Толькемека,

— Замовкни, бовдуре! Це лише легенди!

Вона зійшла з подіуму, бавлячись вузьким стилетом із золотою рукояттю. Її очі палали полум’ям, невідомим навіть пеклу.

— Твоє життя поверне мені молодість, о діво з білою шкірою. Я торкнуся своїми губами твоїх і повільно — о, як повільно! — проникатиму вістрям у твоє серце. І життя твоє залишить холонуче тіло, перейде в мене і зробить мене юною і безсмертною!

Не поспішаючи, як удав перед кроликом, вона почала схилятися над жертвою. Непорушна дівчина з жахом дивилася, як наближаються до неї оповиті клубами диму очі, подібні до двох чорних місяців.

Люди, стоячи навколішках, взялися за руки і затамували пбідих, чекаючи кривавої розв’язки. Єдиним звуком був хрип Конана, що все ще борсався з капканом.

Всі очі були спрямовані на жертовник і тіло, розпростерте на ньому. Здавалося, навіть грім не був владний порушити цей обряд. А порушив його тихий голос — тихий, але такий, від якого волосся стає дибки.

Всі обернулися… Обернулися й побачили.

Жахлива постать стояла в дверях зліва від постаменту. Це був старий зі спутаним волоссям і кудлатою сивою бородою. Лахміття ледве прикривало його худе тіло, залишаючи відкритими руки й ноги неприродної форми. Та й шкіра його не була схожа на людську — вона була лускатою, немов її володар довгий час жив в абсолютно протиприродних умовах. І зовсім нічого людського не було в очах — то були великі світні круги, що не виражали ніяких відчуттів!

Замість зрозумілих слів із висохлого рота Лунав тільки пронизливий писк.

— Толькемек! — прошепотіла Таскела, а інші завмерли в марновірному жаху. — Значить, це не казка! Присягаюся Сетом, він дванадцять років прожив у мороці! Дванадцять років серед скелетів! Уявляю, чим він харчувався, божевільний каліка, поринутий у вічну ніч! Тепер зрозуміло, чому троє наших не повернулися з катакомб і не повернуться ніколи. Але чому він так довго чекав? Що він шукав у підземеллях? Якусь таємну зброю? Чи знайшов він її?

Єдиною відповіддю Толькемека був усе той же огидний писк. Одним довгим стрибком він обминув усі капкани й опинився в залі. Чи було це випадковістю, чи він пам’ятав про всі пастки Ксухотля? Він не був божевільним у звичайному людському розумінні. Він досить довго жив сам, аби залишитися людиною. І лише одне об’єднувало його з людьми — ненависть. Вона допомогла йому вижити в чорних коридорах.