Роберт Говард - Конан, варвар із Кімерії

Ще за якусь мить він покинув кімнату, несучи дівчину на руках. Вона вже не чинила опору, але очі її горіли жаданням помсти за образу. Вона і не кричала, бо знала, що Конана поблизу немає і ніхто з Текультлі не піде проти свого володаря. Дроте й сам Ольмек, помітила вона, постійно озирався й прислухався, немов би побоюючись погоні. Та й прямував він не до тронної зали, а кудись уздовж коридору. Вона зрозуміла, що князь чогось боїться, і закричала на все горло.

Ольмек нагородив її ляпасом і прискорив кроки.

Проте луна далеко рознесла її крик, і Валерія крізь сльози побачила, що вслід за ними шкандибає Техотль.

Ольмек із гарчанням обернувся й обхопив дівчину однією рукою, як дитину.

— Ольмек! — закричав Техотль. — Невже ти, невдячний псюко, зважився на таке? Це жінка Конана! Вона допомогла нам перемогти ксоталанкійців і…

Не кажучи ні слова, Ольмек розмахнувся вільною рукою, і воїн без тями впав до його ніг. Князь нагнувся, підняв меч Техотля і встромив бідоласі в груди, після чого продовжив свій шлях. Він не бачив, що з-за штори за ним стежать жіночі очі, що Техотль звівся на ноги, шепочучи ім’я Конана.

Зайшовши за поворот коридору, Ольмек побіг гвинтовими сходами зі слонової кістки. Вони минули кілька кімнат і опинилися, зрештою, біля бронзової брами, надто схожої на Браму Орла на верхньому поверсі.

— Це одна з брам, що веде в Текультлі. Вперше за п’ятдесят років її ніхто не охороняє, бо Ксоталанк перестав існувати!

— Завдяки Конану й мені, тварюко! — крикнула Валерія, здригаючись від гніву й сорому. — Брехливий псюко! Конан відірве тобі голову!

Ольмек навіть не зволив сказати, що Конан зарізаний за його наказом, — настільки він був певен у собі.

— Забудь про Конана, — грубо сказав він. — Ольмек — хазяїн Ксухотля. Ксоталанка більше немає. Війна закінчена. Тепер до кінця життя можна пити вино й насолоджуватися коханням. Спочатку вип’ємо!

Він опустився на сходинку зі слонової кістки й силою посадив її собі на коліна. Не звертаючи уваги на її прокльони, вільною рукою він потягнувся до столу.

— Пий! — наказав він, підносячи кубок до її губ.

Валерія мотала головою. Вино плескалося на всі боки, обливаючи її.

— Гості не до смаку твоє вино, Ольмеку, — пролунав холодний саркастичний голос.

Князь завмер, і в його очах з’явився переляк. Він поволі обернувся й побачив Таскелу.

Горда душа Валерії піддалася цієї ночі тяжкому випробуванню. Нещодавно вона зазнала страх від чоловіка. Тепер вона зрозуміла, що боїться цієї жінки ще сильніше.

Ольмек був нерухомий, тільки обличчя його посіріло. Таскела вийняла з-за спини руку — у ній був золотий флакон.

— Боюся, що Валерії не сподобається твоє вино, Ольмеку, — сказала княгиня. — Тому я принесла своє. Те саме, що було зі мною на озері Зуад, — ти зрозумів, Ольмеку?

Лоб гіганта миттєво спітнів. М’язи його ослабли, і Валерія без жодних зусиль звільнилася. Розум наказував їй тікати з кімнати, але якась сила примусила залишитись і спостерігати за всім, що відбуватиметься.

Таскела підійшла до князя, спокусливо гойдаючи стегнами. Голос її був співучий і пестливий, проте очі палали. Тонкі пальці гладили бороду чоловіка.

— Ти любиш тільки себе, Ольмеку, — співучо сказала вона. — Ти хотів залишити нашу прекрасну гостю тільки для себе, хоча знав, що вона моя. І це ще не головна твоя провина, Ольмеку.

Здавалося, прекрасна маска спала з її обличчя: очі дико сяйнули, лице спотворилося гримасою, пальці, вп’явшись у бороду, з силою вирвали жмут волосся. Але ця демонстрація нелюдської сили була ще не найстрашнішою.

Ольмек схопився й заричав як ведмідь, б’ючи кулаками по столу:

— Шльондра! Відьма! Текультлі слід було вбити тебе ще п’ятдесят років тому! Згинь! Надто довго я тебе терпів. Біла дівчина — моя! Забирайся звідси, бо заріжу!

Княгиня розреготалась і шпурнула йому в обличчя скривавлений жмут бороди. Сміх її був безжальний, немов дзвін сталі.

— Колись ти говорив інакше, Ольмеку. Коли ти був молодий, ти клявся мені в коханні. Так, багато років тому ти був моїм коханим і спав у моїх обіймах під квіткою чорного лотоса. І відтоді в моїх руках ланцюг, а на цьому ланцюзі — ти, рабе! Ти знаєш, що не в змозі опиратися мені. Ти знаєш, що мені досить подивитися тобі в очі тим поглядом, якому мене навчив стигійський жрець, і вся твоя воля випарується. Пам’ятаєш ту ніч під чорним лотосом? Квітка розгойдувалася, хоча гойдав її не земний вітер. Відчуваєш знову той аромат, що огортав тебе і робив моїм рабом? Боротися зі мною марно. Ти досі в моїй владі, як і тієї ночі, Ольмеку, князю Ксухотля, і будеш у моїй владі до кінця життя!